У червні 1945 р. понад триста з половиною православних громад Волинської області обслуговувалися 2244 служителями церкви, з них – 317 священиків, 71диякон і 167 псаломщиків. Однак цієї кількості було недостатньо для обслуговування духовних потреб православних волинян. На засіданні благочинних єпархії з 1 серпня 1945 р. єпископ Микола (Чуфаровський) зазначав, що багато священиків добровільно залишає Волинь і виїжджає в інші єпархії. Одним з перших, хто залишив край після довголітнього служіння був о. Філарет Білоцерківський. Він з 1930 по 1945 рр. служив на Волині, після чого перейшов у Чернівецьку область аж до виходу за штат. Депортовані священики з Холмщини виявилися недостатньою компенсацією, бо і вони не затримувалися у Волинсько-Рівненській єпархії. Так, із 15 духівників 9 виїхало. На тих же зборах було підсумовано “патріотичну” роботу, проведену духовенством. Менш як за місяць священиками і віруючими зібрано 1150159 крб. готівкою та продуктами. Зовсім протилежною була оцінка “патріотичної” діяльності духовенства радянською владою. Так, секретар уповноваженого у справах релігії і культів при РНК СРСР по Волинській області Л.Хоменко, яка з 2 по 15 грудня 1945 р. перебувала у Володимир-Волинському і Порицькому районах, зазначала, що “патріотичну діяльність у розумінні підтримки патріотичного настрою у населення духовенство не проводить” [10, арк. 25]. У звіті також акцентувалася увага на високому авторитеті духовенства серед мирян. “У с. Менчиці, Порицького району, – зазначала Л.Хоменко, – де настоятелем Абрамович Микола становище дещо відмінне. Він завоював у своїх парафіян авторитет і послух, який можна було бачити у попередні часи. Церкву від-відує молодь. Є хор… служба відправляється українською мовою. При церкві є братства” [10, арк. 27].

Особливо турбувало уповноваженого та обставина, що серед волинського духовенства було багато колишніх офіцерів царської армії, поверненців з Німеччини, як о. Євлогій Шиприкевич, о. Михайло Сукманський, о. Антонін Телєглов та інші. Про це М.Діденко неодноразово доповідав своєму київському керівнику. Немало такій ситуації, на думку уповноваженого, прислужився єпископ Микола (Чуфаровський), адже він рукоположував у диякони і священики, ненадійний елемент призначав на відповідальні посади в єпархії. Владика Микола перерукоположив більше ста колишніх автокефальних священнослужителів.

Постійну увагу радянська влада приділяла кількісному та якісному складу волинського духовенства. Вживалися активні заходи щодо послаблення його позицій у суспільстві. Розподіливши священнослужителів краю на кілька категорій, М.Діденко вважав найнебезпечнішою третю і четверту. “Це люди, – писав волинський уповноважений в інформаційному звіті за І квартал 1946 р., – середніх років 35-45, які солідаризувалися з українсько-німецькими націоналістами і в теперішній час найбільш активні стосовно закріплення церковних позицій”. До четвертої групи належали “священики висвячені заклятим ворогом Радянської влади колишнім Єпископом Полікарпом – це люди з волинських куркулів… не позбавлені активності” [10, арк. 53]. Названі групи священиків, як зазначалося у звіті, користувалися особливою популярністю у парафіян, особливо серед молоді,. не в останню чергу тому, що службу проводили рідною парафіянам мовою.

Та частина волинського духовенства, яка пішла на співробітництво з режимом, активно використовувалася для реалізації радянської церковної політики стосовно Української греко-католицької церкви. Священиків з Волині можна було зустріти на чільних посадах у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській (тоді Станіславівській) областях. Зокрема, з 1946р. у Станіславові дияконом Покровського храму служив уродженець волинського краю о. Федір Порванський. Через кілька років на цьому місці служби о. Федір був удостоєний сану протодиякона. Зауважимо, що о. Ф.Порванський до кінця своїх днів прослужив за межами Волині. Тих же, хто не корився, режим карав роками ув’язнення, засланням. Так, у 1946р. засуджено на 10 років концентраційних таборів о. Власія Пашкевича, активного українського душпастиря, учасника просвітянського руху [1, 118].

У І кварталі 1947р. сталися значні зміни у кількісному стані волинського духовенства. За цей період чисельність кліру зменшилася на 13 одиниць. Причинами послугували смерть, перехід в іншу єпархію, арешти. Троє з вибулих священнослужителів о. Іван Карпецький, о. Іван Брук і о.д.Петро Рябко “арештовані радянськими органами як бандити”. Натомість було рукоположено лише одного священнослужителя. Згідно з інформацією, зібраною уповноваженим, про кількісний стан духовен-ства Волинської області на 1 квітня 1947 р. священиків нарахувалося у містах 22, у сільській місце-вості – 315, відповідно дияконів 11 і 64 чоловіки. З них 37 % були висвячені у 1941-1945рр. [11, арк. 20]. “Це пояснюється, – писав М.Діденко, – політикою гітлерівських окупантів і їх найманців – бувшого єпископа Полікарпа Сікорського і т. п., котрі “пекли” священиків, головним чином, із елементів куркульських, співчуваючих українсько-німецьким націоналістам. Цим пояснюється той факт, що значна частина священиків рукоположення 1941-1945рр. мають освіту або педагогічну, або закінчивши гімназію, або 7-8 класів і після цього закінчували всілякі пастирські богословські курси прискорено-скороченого типу в м. Луцьку, Володимирі-Волинському, в Почаївській лаврі” [11, арк. 20].

У черговому інформаційному звіті за ІІ квартал 1948 р. волинський уповноважений зробив певні підсумки проведеної роботи, проаналізував кількісний і якісний склад духовенства. Всього за звітний період в області нараховувалося 323 священики і 74 дияконів. Переважна їх більшість труди-лася на селі (369 осіб). За часом рукоположення переважала генерація духівників висвячених під час німецько-радянської війни. Так, до 1918 р. було висвячено 50 осіб, у 1918-1930 рр. – 65, 59 духівників отримали рукоположення у 1930-1940 рр., 144 особи – у 1941-1945 рр. і лише 6 – сан після 1945 року. За цей період (ІІ квартал 1948 р.) о. Т.Соловей