фа-культеті Варшавського університету, де захистив магістерську роботу “Історія, пам’ятники XVI ст. у м. Калінін церкви “Біла Трійця”” [2, 35]. В Іванівську єпархію Росії перевівся у 1956р. з Дубна о. Олексій Остапчук. Високий рівень освіти священика, адміністративні здібності дали змогу йому згодом зайняти місце клірика Свято-Преображенського кафедрального собору у м. Іваново [4, 32].
Відтік священичих кадрів з Волині відбувався і шляхом залишення після навчання у ЛДА чи МДА. Так, ключар Св. Троїцького собору Луцька о. Іван Левчук після закінчення у 1959 р. Ленінградської академії був призначений настоятелем м. Сарапун Іжевської області. Волинські священики, вірність радянському режиму яких була беззаперечною, використовувалися для реалізації зовнішньополітичної акції Радянського союзу. У 60-х роках у Канаді опікувався православними емігрантами, які визнавали духовну владу МП, о. Олексій Соколовський, до того довголітній секретар Волинсько-Рівненського єпархіального управління [2, 30].
На 1 січня 1959 р. у Волинській області служило 234 священики і 27 дияконів. У віковому розрізі ситуація виглядала так: до 40 років – 50 чол.; від 40 до 60-110 чол.; від 60 до 70-66 чол.; старші 70-35 чол.
Отже, лише половина священиків і дияконів мали допенсійний вік. Невтішного була ситуація і щодо освітнього рівня волинських духівників. Вищі студії закінчили тільки 18 чоловік, усі інші мали середню, неповну середню та початкову освіту. Через масовий відтік духовенства з Волині і нездатність керівництва РПЦ протистояти намірам радянської влади дисбалансувати роботу Волинської духовної семінарії в області збільшилася кількість священиків, які одночасно обслуговували двоє і більше храмів, що, у свою чергу, послаблювало його зв’язок із паствою.
Атеїстична пропаганда здійснювана Радянським Союзом, давала результати. Згідно з офіційною інформацією з 1946 по 1959 рр. кількість хрещень відносно до зареєстрованих у радянських органах народжень зменшилася з 70,7 % до 65 %. Удвічі зменшився відсоток вінчань до кількості зареєстрованих шлюбів – з 52 % до 26 %. Таким чином, коли у 1946 р. кожна друга пара вінчалася, то у 1959 р. зробити це вважала за потрібне лише кожна четверта пара. Найменше падіння спостерігалося щодо похорон. Проводили небіжчика за християнською традицією у 1946 р. – 78 %, у 1959 р. – 68 %. Тенденція до падіння кількості хрещень, вінчань і похорон не була стійкою. Коливання припадають на 1954-1956 рр. – час після смерті диктатора і послаблення карально-репресивної системи.
Отже, волинське духовенство і віруючі у другій половині 40-50-х років зазнали значного тиску і переслідувань з боку радянської системи. Гнітюча моральна атмосфера, фінансовий тиск призводили до міграції духовенства з краю, яка досягла апогею у середині 50-х років. Виїзд духовенства в інші єпархії України, Росії, репресії значно послабили інтелектуальний рівень волинської священичої корпорації, а його чисельність скоротилася майже на третину.
Література
Антончик А. Родина Пашкевичів // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – 223 с.
Архиепископ Ионафан, прот. Алексий Соколовський Архиепископ Пантелеймон [Некролог] // ЖМП. –1968. – № 12. – декабрь.
Вічна пам’ять померлим! // ПВ. – 1977. – № 7. – лип.
Вечная память почившим // ЖМП. – 1980. – № 6.
Волощук О. Протопресвітер Сергій Кульчинський // Голос православ’я. – 2000. – № 12 (036). – черв.
ДАРО, ф. Р-204, оп. 11, спр. 11.
ДАРО, ф. Р-204, оп. 11, спр. 11.
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 1.
ДАВО, ф. Р-393, оп. 1, спр. 2.
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 5.
ДАВО, ф. 26, оп. 1, спр. 91.
ДАВО, ф. Р. 393, оп. 3, спр. 11.