Представники різних течій християнства створюють свої “Євангелія”, яка по суті були античними пригодницькими романами, спрямованими проти догми Маркіона. Саме тут наприкінці 2 століття вперше згадується Ісус – син теслі Йосипа, розіп'ятий на хресті, і його матір Марія, а також легенда про народження Ісуса від Святого Духа (день 25 грудня – “Різдво Христове” – день народження бога Митри, культ якого існував в багатьох азійських областях, власне, день зимового сонцестояння і народження нового Сонця у язичникв). Народження Христа пов'язане з днем сонцестояння, позаяк перші християни вважали цим днем 28 березня (весняне сонцестояння).

В 4 столітті ряд цих “Євангелій” був зібраний, уніфікований у вигляді чотирьох частин, приписаних Луці, Марку, Матфею та Іоанну. Подібним романом, зібраним з легенд, переказів та давніших джерел навпіл з авторським текстом, був анонімний твір кінця 2 століття, канонізований як “Діяння апостолів”.

Християнська віра від самого початку свого розвитку була переслідувана владою Римської імперії, за сповідування християнства людей засуджували до рабства, а за служіння культу – до страти. Таким чином у 3 столітті була винищена одна з двох основних течій – монтаністська; її адепти вважали найстрашнішим гріхом порушення присяги, а найвищим благом – мученицьку смерть. В результаті вижила течія-конкурент, що її священники мали моральне право зректися своєї віри на допиті, засуджуючи монтаністів за невластивий греко-римському менталітету аскетизм. З неї з часом виросла Всесвітня (католицька) церква. В 313 році, вирішивши використати антисемітське спрямування християнства та потенційну можливість сполучення світської та духовної влади, римський імператор Константин проголошує його державною релігією, а себе – головою церкви (згодом Папа). Одначе в 8 столітті Папська церква створює фальшиву грамоту, відому під назвою “Дар Константина”, яка на багато століть стала підставою стверджувати перевагу духовної влади над світською.

Нікейський собор 325 століття кінцево затвердив утворення Всесвітньої Римської апостольської церкви, отцем-засновником якої було проголошено апостола Петра. Офіційний історик цієї церкви Євсевій Кесарійський практично на пустому місці видумав їй історію та родовід, відповідно до якого вона походить прямо від Ісуса, розіп'ятого у 33 році нашої ери. Полеміки 4-5 століть завершили процес створення догми, яка стала основою християнської релігії, що існує дотепер.

Посівши місце державної релігії, греко-римське християнство, яке саме собою було колишньою єрессю іудаїзму, почало жорстоку боротьбу з єресями, яка тривала чотирнадцять століть.

Мартирологія – життєписи мучеників та святих Християнської церкви – напрямо походить від язичницьких міфів. Євсевій Кесарійський, створюючи офіційну історію Католицької церкви, для більшої важливості додав до неї перелік мучеників, єпископів та святих, який очевидно є видуманим. “Отцями церкви” він проголошує впливових державних діячів свого часу Амбросія, Єроніма (автора латинської версії Біблії), Іоанна Златоуста (засновника християнського обгрунтування антисемітизму), Августина (вніс у догму християнства концепцію переваги чоловіків над жінками).

Бог-Отець християн – проекція північнопалестинського і найдавнішого з іудейських добрих божеств Елохім (буквально “боги”).

Єврейське пекло, до якого після смерті потрапляють всі нечисті (за релігійними законами іудаїзму), було трансформоване християнством у своєрідне опудало, що мало примушувати віруючих платити десятину церкві. Десятина – єврейський звичай, якій був нав'язаний християнами на користь церковної влади. У другому посланні до Фесалонікійців прямо зазначено, що пекло – доля всіх, хто не підкорюється волі церкви. Основні янголи та демони іудаїзму, які мали статус нижчих богів (закінчення –ель, присутнє в іменах усіх архангелів, позначає “бог”), були перейняті християнством у якості безстатевих божих вісників. Яхве – єврейський бог – був на перших стадіях розвитку християнства ототожнений з Богом Зла (Деміургом). Поняття гріха також виведене близько 150 року; у первісних християн його не було, позаяк лише Бог міг судити людські діяння. У 4 столітті на підставі твердження “Євангелія від Матфея”, що Ісус наділив Петра правом прощати гріхи, запроваджується первинний інститут індульгенції.

Концепція “благодаті” – милості, дарованої Богом, якій католицизм надає значення найвищої істини – є плодом полеміки “вітця церкви” Августина з гностиком Пелагієм, який стверджував, що знання саме по собі є шляхом до спасіння.

Матір Христа Марія згадується вперше лише в 150 році в одному з антигностичних творів Юстина. Культ Марії засуджувався в 4-5 столітті, позаяк, за твердженнями богословів, Бог від жінки народитися не може. Тільки у противагу переслідуванням цього культу в Візантії католицька церква прийняла Богоматір як об'єкт обожнювання. Культ хреста також був встановлений тільки в 336 році, і століття знадобилося для його нав'язування усім християнським громадам, позаяк історично він не відігравав великого значення. Звичай хреститися з'явився лише наприкінці 5 століття.

Аскетизм єссейських сект переріс у 4 столітті у чернецтво: Антоній Єгипетський, пустельник, що набув величезної популярності завдяки ранньохристиянським творам, став символом відлюдного праведного життя.

Страждання Ісуса – також плід пізніших філософських тлумачень первинної ідеї про те, що Божий посланець зійшов на землю в людському образі. Для християн 1-2 століття страждання мали фігуральний характер, вони полягали власне в набутті Святим духом (Мудрістю) матеріальної оболонки.

Віруючі в Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син та Святий Дух) не знають про те, що цей догмат був затверджений лише на ІІ Константинопольському соборі в 553 році на противагу офіційним догматам Римської церкви, і лише згодом перейнятий католиками. Образ Трійці – мир, дух і слово – фігурував у творах гностиків 2 століття.

Християнські священники, як і в єссеїв, були “архонтами” – керівниками, і тому в їх визначенні фігурувало слово “пастух” (“пастор”). Пріоритетне право