План
1. Українське язичництво
2. Історія розвитку Рідної Віри українського народу
3. Світоглядні засади Рідної Віри
4. Список використаної літератури
Українське язичництво
Рідною Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було для етносу
Етнос — це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу, спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію. Недаремно, грецьке слово etnikos має значення «родовий, народний, язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу, задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.
Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим» [1, 16]. Слово «язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм.
Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Слово «поганство» є лексичною калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів. Тому нині застосування цього слова може лише вважатися ознакою низького рівня культури людини, бо з філологічної точки зору воно є вульгаризмом (див.: Релігієзнавчий словник,— К., 1996, с. 387).
Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі. Лише з Х ст. ним стали позначати східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам ( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита на місці зруйнованого храму Святовита). Первісно слово «православ’я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) — закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.
Українське язичництво в широкому значенні означає сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:
1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;
2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;
3) народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;
4) сучасне відроджене українське язичництво.
Українське язичництво у вужчому розумінні означає етнічну релігію українців. [2, 176].
Історія розвитку Рідної Віри українського народу
Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства на 7000 років.
Формування язичницького світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту.
Періодизацію розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в житті й світогляді автохтонного населення території України:
1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги, трипільці.
2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н.е.), трипільці.
3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави; зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці.
4. Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.
Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) — “золотий вік”, 2 — “срібний вік”, 3 — “мідний вік”, 4
