Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, “Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою, задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі:       

5. Доба Відродження – (післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: “Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він датував 2015 роком як “епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього.       

Це Відродження є закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом християнської релігії на українські землі.       

Довгий час християнство було релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості, знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ - ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної релігійної культури. [4, 120].       

Їхній внесок у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією, яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка) стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей