Уявлення про душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому. Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню, зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо.       

Віра в потойбічне життя душі сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину, язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими, значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим божествам етнічного забарвлення.

Список використаної літератури

1. Волховник: карби язичницького віровчення. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1994.—16 с.       

. Лозко Г. Іменослов: імена слов’янські, історичні та міфологічні. — К.: Сварог, 1998. — 176 с.       

. Лозко Г. Українське язичництво. — К.: Український Центр духовної культури, 1994.— 96 с.       

. Лозко Г. Українське язичництво. — К.: Фотовідеосервіс, 1995. —120 с.       

. Лозко Г. Українське народознавство. — К.: Зодіак-ЕКО. 1995. — 368 с.       

. Правослов: молитви до Рідних Богів. — К.: Світовид, 1995. — 96 с.       

. Lozko Н. Rodzima wiara ukrainska. — Wroclaw, Toporzel, 1997.— 126 s (Рідна українська віра. Переклад польською мовою).       

. Берегиня України.— К.: Мистецтво, 1996 (Лозко Г. Коло Свароже 1995-96).— 288/10 с.       

. Українські символи.— За ред. М. Дмитренка.— К.: Народознавство, 1995 (Лозко Г. Українські символи та священні знаки. Дерева та кущі. Тварини і птахи).—140/20 с.       

. Релігієзнавчий словник, За редакцією А. Колодного і Б. Лобовика.— К.:Четверта хвиля, 1996 (статті Лозко Г.: Велес, Відьма, Віщуни, Вогнепоклонство, Волхви, Волховник, Дажбог, Диявол, Дідько, Домовик. Замовляння, Лісовик. Мавка, Перевертень, “Православ’я”, Рідна Віра, Стрибог, Світовид, Язичництво, Яровит).— 389/20с.       

. Історія релігії в Україні.— Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства.— К.: Укр. Центр дух. культури, 1996 (Лозко Г. Релігійна святково-обрядова культура давніх українців. Двовір’я в українській релігійності).— 384/60 с.