Релігійна свобода в Україні

Міжнародний досвід

Незважаючи на наше моральне збайдужіння, не можна залишати поза увагою тих справ, які впливають на формування європейського обличчя України і стосуються першочергових прав і свобод її громадян. Зокрема, на таку увагу заслуговує проект нової редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, який тепер має назву “Про свободу світо-гляду та релігійні організації”.

Світова спільнота після завершення Другої світової війни, прийняття Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та багатьох інших загальновизнаних правових документів сформувала чітку позицію щодо права людини на свободу совісті та релігій, яку можна представити так, як це зроблено у Статті IX Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (прийнято в Римі 4 листопада 1950 року):

“1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.”

Крім того, існують чітко сформульовані обмеження в цій сфері:

“2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві для громадської безпеки, охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.”

Залишається лише ці принципи втілити у правове поле конкретної держави.

Українські реалії

Україна споконвіку мала глибокі релігійні традиції, і навіть тоді, коли релігія була “опіумом для народу”, в Україні існувала майже половина всіх релігійних громад “единой и неделимой”. Від часу здобуття Україною незалежності релігійне життя почало відкрито і бурхливо розвиватися, зокрема, 1990 року державними органами було зареєстровано 2789 нових релігійних організацій, 1991-го – ще 2209 нових організацій; 1993-го – 1829; 1995-го – 1645; 1997-го – 1375; 1999-го – 1700, що в підсумку станом на січень 2000 року становило 23 543 релігійні організації на теренах України. Динамічне зростання кількості релігійних інституцій, зростання кількості людей, які залучені до релі-гійної діяльності, невирішеність майнових питань і багато інших факторів породили чимало різноманітних проблем, що не лише ускладнили релігійне життя в Україні, але й призвели до серйозних міжцерковних конфліктів, наслідки яких ще довго будуть в українському суспільстві і не відомо, чи взагалі колись їх буде ліквідовано. Однією з найістотніших причин цього є недостатнє врегулювання цієї сфери українським законодавством і, що найгірше, постійне зволікання з його оновленням.

Знову для “подолання негативних наслідків...”

Уже сама назва розробленого проекту Закону – “Про свободу світогляду та релігійні організації” – не зовсім вдала, оскільки словосполучення “свобода світогляду” є надто широким, різноплановим та всеохоплюючим. Поняття “світогляд” має стільки різних відтінків, що їх практично неможливо відтворити в одному, навіть найкращому, законі. Крім того, вживання у проекті цього поняття звужує право людини на свободу совісті та релігій, виключаючи її моральну відповідальність.

На нашу думку, назву законопроекту краще викласти в одній із таких редакцій: “Про свободу совісті, релігії та віросповідання”, “Про свободу совісті та релігії”, “Про свободу совісті та віросповідання”.

Першорядним у вивченні такої важливої і неоднозначної проблеми, як релігійні відносини є визначення основних понять, якими оперуватимуть. До недавнього часу “виробник” правового акта “Про свободу совісті...” вважав за недоцільне означувати ті поняття, які він використовував, що давало змогу “виконавцям” цього виробу неодноразово тлумачити його на власний розсуд і “по-своєму” втілювати в життя. А це, в свою чергу, викликало непорозуміння, протиріччя та порушення прав “споживачів”. Можливо, совість “загризла” чи “виробник” вирішив просвітити нас, нетямущих, а може, просто протиріччя стали такими, що потрібно було визначатися, що є що чи хто є хто? От і вирішив “виробник” присвятити першу статтю нового закону термінам і поняттям. І тут ми побачили його справжнє єство, яке приховувалося, але насправді отримало підготовку, яка була закладена в старих комуністичних школах, і залишається лише дивуватися, як найвищі посадові особи держави можуть ставити свої підписи під такими законопроектами.

Прочитаємо деякі із запропонованих понять: “Релігійна освіта – навчальний процес, спрямований на підвищення рівня релігійної освіченості особи, усвідомлення сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення. Релігійна освіта може мати загальнопросвітницький характер або бути професійно зорієнтованою.” Навчальний процес – це лише один з можливих засобів (механізмів) для отримання будь-якої освіти, в тому числі релігійної, але таке визначення аж ніяк не може характеризувати “релігійну освіту”. “Спрямованість на підвищення рівня” засвідчує існування певного рівня, не відомо лише, звідки він узявся і яким є? І чому лише “підвищення рівня”? Чому не здобуття певних знань? Або те й те. Чому творець-“виробник” хоче обмежитися лише тим, що “релігійна освіта... спрямована... на релігійну освіченість особи”, адже ми не говоримо, що “математична освіта спрямована на математичну освіченість особи”, чому свідомо чи несвідомо звужуються рамки “релігійної освіти”? Так, “релігійна освіта... спрямована... на релігійну освіченість особи”, однак не лише на це. Наступне непорозуміння: особа, яка здобуває релі-гійну освіту, повинна мати “усвідомлення сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення”. Це означає, що існує “неусвідомлене сприйняття”, і що з ним робити, коли воно є? Взагалі, що законотворець розуміє під словосполученням “релігійне віровчення”? На нашу думку, релігійна освіта – це сукупність знань, які отримуються (здобуваються) внаслідок навчання. Наступне поняття: “Релігійна література