З позиції теорії самоорганізації середньовічне християнство можна ідентифікувати як самоізольовану систему, яка шляхом мінімізації контактів із зовнішнім світом, погашення флуктуацій (посилення ортодоксальності вчення, жорсткої боротьби із єрессю), втрати ресурсного забезпечення нівелювала свій адаптаційний потенціал. То ж, коли потік ідеологічних, економічних, наукових викликів зріс, релігія зазнала поразки у боротьбі із новітніми соціальними утвореннями.

Продовжуючи перегляд шляхів розвитку християнства слід зазначити, що в ХІІ – ХІІІ ст. у Європі відбулися вагомі зрушення: почали зароджуватись паростки економіки, комерція сприяла розламуванню рамок регіоналізму, всередині християнства набирали силу критичні течії єретиків, розкольників, зростало міське населення, поширювалась писемність, набирали сили національні держави. В цілому, в цей період християнська інституція опинилась в незвичайному для неї соціально-економічному, політичному ландшафті. Відповіддю церкви на черговий “виклик історії” стала консервація існуючих устоїв, відсутність ефективних реформ, жорстка боротьба як із зовнішніми, так і внутрішніми флуктуаціями (суди інквізиції над єретиками, бюрократизація папської монархії, відлучення від церкви, зростання фінансових потреб Ватикану).

Таким чином, відсутність ефективних адаптаційних механізмів, які б забезпечували інтегративний взаємозв’язок релігії, як із складовими своєї системи, так і зовнішнього середовища логічно привела соціальний інститут християнства до доби Реформації, яка сприяла відновленню рівноваги у суспільстві, але вже на користь світської влади. Соціально-регулюючі функції поруч із релігією на себе перебрали нові інституалізовані форми соціальної діяльності: наука, освіта, управління, економіка тощо.

Чи означає посилення ефективності світських владних структур стосовно згуртовуючої функції в суспільстві безповоротний секуляризаційний процес? Перш ніж спробувати дати відповідь на це непросте питання слід звернути увагу на те, що синергетична перспектива не розглядає соціальний розвиток як однозначно висхідний, прогресивний процес, а, навпаки, акцентує увагу на його поліваріативності. Відповідь на це питання може дати активна поведінка конкретної соціальної структури, її здатність адаптуватись до тих чи інших соціальних контекстів.

Розвиток релігії, як відзначали ще класики соціології, зумовлюється коливальними рухами: розквіт релігії – занепад – відродження (по П.Сорокіну – це циклічне чергування умоглядної та чуттєвої культур,по В.Парето – це чергування епохи священиків, що охороняють віру, та епохи скептиків – інтелектуалів). В основі таких коливань лежить періодичне вичерпання можливостей, творчого потенціалу кожного попереднього соціального порядку. В синергетичній перспективі цілком логічно припустити, що такі циклічні зрушення є своєрідною відповіддю живої динамічної соціальної системи на назрілі буттєві проблеми.

Сучасні соціологи вказують на відмінності між двома принципово різними підходами щодо визначення соціальної ролі релігії в суспільстві: з одного боку, мається на увазі структуруючий вплив християнства на розвиток соціальних інституцій, а, з іншого боку, увага фокусується на внутрішньособистісній вірі в бога (“внутрішня” та “зовнішня” релігійність (Р.Адорно); релігійність “інтерналізована та інституалізована” (Г.Олпорт); релігійність, що заснована на особистісному досвіді, та така, що грунтується на піідкоренні загальновизнаним нормам (Р.Аллен); містична, індивідуальна та організаційна, або легалізована релігійність (А.Маслоу)).

Як на думку автора, процес секуляризації зумовлює не стільки зникнення самого соціального інституту християнства, скільки зміну його організаційної форми, важелів, при допомозі яких цей соціальний феномен може виступати консолідуючим фактором. Адже соціальний інститут, за термінологією сучасного російського соціолога В.Биченкова, може приймати організаційну форму не лише емпіричного, колективного утворення (“соціального тіла”), а й надемпіричного, трансчасового утворення (“геометричної точки”), здатного впливати на свідомість, поведінку людини могутністю свого принципу..

Зрозуміло, що в умовах інституційного різноманіття сучасного соціуму говорити про структуруючий вплив християнства як соціальної організації є перебільшенням, проте ідейно-психологічний вплив християнських чеснот, засад, як своєрідної віртуальної реальності, прийнявших форму надемпіричних, надколективних утворень є досить вагомим, оскільки людська природа завжди потребувала і буде потребувати в пошуку відповідей, пов’язаних з питаннями осмислення фінальності людського буття, усвідомлення межі економічних, науково-технічних прагнень людини в сучасному суспільстві. Мова може йти про секуляризацію соціальних відносин, але не свідомості.

Підводячи підсумки спроби синергетичної інтерпретації християнства, його місця, ролі та функцій у суспільстві, автор вважає за потрібне підкреслити, що соціальна система християнства представляє собою динамічне утворення відкритого типу, яке здатне до просторової та часової експансії, до внутрішніх і зовнішніх структурних метаморфоз; демонструє універсальну здатність соціальної матерії до різноманітних варіацій, мутацій, тобто до саморуху. Тому в цілому, християнство постає і як процес, і як результат соціальної діяльності, детермінований людськими потребами, інтересами тощо.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Афанасьев В.Г. Мир живого: системность, эволюция и управление. – М.: Политиздат. –1986. 2. Быченков В. Институты: Сверхколлективные образования и безличные формы социальной субъектности.- М.:1996. 3. Василькова В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: (Синергетика и теория социальной самоорганизации). – С.-Пб.: Лань, 1999. 4. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. – К.: Т – во “Знання”, КОО, 1999. 5. Кузьмин М. Синергетическая парадигма и ее роль в методологии науки: дис. канд. фил. наук: 09.00.09\ НАН Украины, Ин-т философии. – К.,