Зараз в український економіці існує нижня межа ціни — витрати, але дуже часто відсутня верхня межа, що зумовлена попитом. Крім того, на динаміку цін практично не впливає конкурентне середовище. Таким чином, реально доступним та постійно діючим в перехідній економиці фактором ціноутворення залишається рівень витрат, що утворює нижню границю цін, що індексується з врахуванням інфляційних очікуваннь.

Ціни, що склалися, непогано обслуговували командну систему управління, коли колгоспи повинні були давати продукцію за будь-яких витрат. У сучасних умовах система закупівельних цін та багаточисельних надбавок до них не може бути надійним інструментом економічного управління. Головний її недолік — витратна направленість, що особливо ярко виразилося в досить дрібній диференціації цін, що свідчить про пристосування цін до затрат, що склалися, по зонах, а за допомогою диференційованої надбавки — до індивідуальних витрат кожного колгоспу незалежно від рівня ведення виробництва.

По окремих господарствах та навіть областях надбавки значно перевищували основні ціни. Держава нерідко платила набагато більше господарствам, у яких вище собівартість. Через надбавки нерідко стимулювалося збільшення виробництва там, де воно обходилося дорожче. Надбавки серьозно ускладнили ринкові взаємовідносини сільского гоподарства та переробних підприємств.

Раніш діючи ціни на сільськогосподарську продукцію не враховували багатьох існуючих витрат, що пов”язані з відтворенням робочої сили, покращенням земель, використанням води на орошення, були слабко пристосовані до підтримки еквіваленту обміну між селом та промисловістю. В закупівельні ціни не включалася компенсація всіх додаткових витрат сільського господарства від введення оптових цін та тарифів в промисловості, збільшення ставок за використання кредиту, податкової політики та інших змін взаємовідносин із бюджетом.

Але незважаючи на деякі позитивні моменти в лібералізації цін, посилення відповідальності кожного виробника за результати своєї діяльності і виготовлення продукції, надання послуг в конкретному середовищі, в якому виживають і розвиваються високоефективні підприємства, обсяги виробництва яких регулюються попитом і пропозицією, міжгалузевими і внутрігалузевимим виробничими та фінансовими балансовими зв”язками, слід відзначити великі організаційно-економічні прорахунки в її здійсненні. Зокрема, не було створене економічне і правове середовище, нехтувались економічні закони. Обвальне підвищення цін на продукцію АПК та одночасне зниження купівельної спроможності господарств і населення порушили ціновий паритет між продукцією сільського господарства і промислового виробництва. Кредитна і податкова політика не враховувала специфіки сільського господарства як галузі з уповільненим оборотом капіталу, а також те, що процес розвитку форм власності, реформування колективних господарств у більш раціональні господарськи структури проходить надто повільно і поки що не може дати позитивного результату.

В порівнянні з 1990 роком ціни на промислову продукцію перевищували ціни на сільськогосподарську: у 1993 році у 6,9, у 1994 - у 9,5, у 1995 – у 6,8, у 1996 – у 5,2, у 1997 – у 4,35 рази. Такий диспаритет цін негативно вплинува на економічно-фінансовий стан в АПК і, насамперед, сільськогосподарські підприємства, внаслідок чого сільськогосподарськи підприємства втратили купівельну спроможність і не змогли придбати необхідної кількості техніки, материальних ресурсів (пальне і мастильні матеріали, добрива і засоби захисту, побутові товари), що призвело до порушення технологічних процесів і скорочення виробництва продукції, як правило, в тих же осягах, наскільки було скорочено споживання сільським господарством промислової продукції.

Формування нової цінової політи України як суверенної держави започаткувалось у 1990-1991 роках з прийняттям Закону України “Про ціни і ціноутворення”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку України”. Відповідно до цих законодавчих актів на сільськогосподарську продукцію були введені закупівельні ціни з врахуванням прогнозних темпів зростання цін на засоби виробництва і послуги, що надавалися сільському господарству. Проте в реальному житті темпи зростання цін на засоби виробництва виявилися в деілька разів вищими, прийняті закони не мали належного економічного обгрунтування, не було спрогнозовано можливі деструктивні наслідки реалізації цих положень для економіки України, темпи реформування якої фактично виявилися значно нижчими, порівняно з очікуваними. Окремі положення прийнятих з цих питань законів та постанов застаріли і не діють практично з часу їх прийняття. Як результат, за перше півріччя 1991 року в сільському господарстві створилася кризова ситуація. Яка повторялася на протязі наступних років.

Державне регулювання цін у 1992-1994 роках призвело до того, що темпи зростання цін на споживані сільським господарством ресурси промислового виробництва та послуги більш ніж у 6 разів перевищували темпи зростання цін на продукцію аграрної галузі.

Внутрішні та зовнішні фактори зумовили порушення паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, що споживалася сільським господарством. Особливо відчутним це було в період спалаху інфляції в 1992 та 1993 роках, коли її рівень становив відповідно 2100 та 10256 відсотків. Не поліпшився стан співвідношення цін і протягом 1994-1995 років при низьких темпах інфляції. Диспаритет цін, що склався у 1992-1993 роках, зберігається й донині.

Економічне безладдя в країні протягом 1991-1995 років призвело до стрімкого підвищення цін на продукцію промисловості, яке, в свою чергу, обумовило зниження попиту на неї. Ціни на окремі види материальних ресурсів досягли надзвичайно високого рівня. Як наслідок, скоротилося придбання паливно-мастильних матералів, матеріально-технічних ресурсів, в тому числі і мінеральних добрив, засобів