1.3. Генеза національних друкованих засобів масової інформації

Продовження табл. 5

перехідного засновників

о простір

До прийняття Верховною Радою України Законів "Про друковані засоби масової інформації (пресу)" та "Про інформацію" (1992 р.) державна політика у відношенні до друкованих мас-медіа здійснювалася на основі вимог Закону колишнього СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації", законів України, постанов Верховної Ради та уряду України.

Згідно з цим законодавством Державний комітет по пресі та його обласні управління з вересня 1990 р. до травня 1992 р. проводили реєстрацію періодичних друкованих видань. Всього отримали документи на право виходу до масової аудиторії 2869 друкованих ЗМІ, із них — 2451 газета і 418 журналів [25,с. 25].

Через три роки після цього Міністерство преси та інформації України, створене на базі колишнього Державного комітету по пресі, повідомило, що на І травня 1995 р. в Україні було зареєстровано 4229 періодичних видань. Із них — 3345 газет, 740 журналів, 70 бюлетенів, 57 збірників, 16 альманахів та один календар.

Республіканську аудиторію у 1992 р. мали 760 друкованих ЗМІ (391 газета і 369 журналів). Трьома роками пізніше регіональній, загальнодержа-вній та зарубіжній сферам поширення відповідали 1098 періодичних друкованих видань (476 газет, 478 журналів, 70 бюлетенів, 16 альманахів та один календар).

Обласними управліннями у справах преси у 1992 р. було зареєстровано 2192 друкованих ЗМІ (2097 газет і 95 журналів), а в 1995 р. їх було вже 3131 (2869 газет і 262 журнали).

Але досвід показує, що кількість зареєстрованих видань далеко не завжди тотожна кількості часописів, що реально доходять до споживача.

Переконатися в справедливості цих слів можна після ознайомлення з даними таблиці [Додаток № 1] [25, с. 26].

Як можна побачити, рекордсменами нестабільності за даним показником є Харківська (51,7%), Івано-Франківська — (55,3%), Рівненська (66,7%) і Львівська (69,0%) області.

Чимало інформації для роздумів щодо тенденцій розвитку друкованих засобів масової інформації України міститься і у відомостях, наведених у таблиці [Додаток № 2] [25, с. 28].

Навіть поверховий аналіз даних, наведених у Додатку № 2, свідчить про те, що українське суспільство поступово, але впевнено крокує до демократії. В усякому разі той факт, що серед засновників газет та журналів найбільше комерційних структур та приватних осіб (51,0% на загальнонаціональному та 33,7% на місцевому рівні), підтверджує тенденцію до роздержавлення інформаційного простору України. А це є ознакою еволюції від тоталітарної системи із домінуючою моноідеологією до поліцентричного сус-пільства з елементами децентралізації на принципах функціонування правового політичного ринку.

Опитування громадської думки, проведені у 1993-1994 рр. Центром "Демократичні ініціативи", показали, що поряд з іншими суспільними інститута-ми засоби масової інформації користувалися в Україні найбільшою довірою. Наприклад, у 1993 р. уряду довіряло 12%, профспілкам — 13%, Верховній Раді — 10%, політичним партіям — 4% респондентів. Водночас засобам масової інформації повністю довіряло 4%, значною мірою довіряло 21% опитаних, а незначну довіру громадян до засобів масової інформації продекларували 47% респондентів. Аналогічні тенденції були зафіксовані і в 1995 р. Звичайно, це не так багато, як хотілося б. Але те, що певним чином 72% громадян все-таки довіряли інформації, яку оприлюднювали засоби масової інформації свідчить про позитивні зміни у суспільній свідомості, оскільки у тоталітарному суспільстві більшість громадян, переважно, не довіряє тому, що пишуть у газетах і показують по телевізору.

Безперечним лідером у передачі політичної інформації є телебачення. За даними соціологів, які провели дослідження напередодні виборів 1994 р., найбільше опитаних – 56% – отримували інформацію із телебачення. Приблизно така ж кількість респон-дентів вказала, що інформацію про кандидатів до Верховної Ради вони брали з газет — 29%, радіо — 28% і зустрічей кандидатів із виборцями.

Кожен десятий відповів, що це його абсолютно не цікавить, 17% респондентів назвали найкращим джерелом політичної інформації колег, сусідів і знайомих, 6% — листівки, 4% — агітаторів, а 3% — рекламні плакати.

Таким чином, за даними соціологічних досліджень можна зробити висновки: переважна більшість громадян України отримує інформацію із первинних джерел, якими є засоби масової інформації.

А це, у свою чергу, дає підстави оцінювати характер і рівень політичного розвитку суспільства за його інформаційним простором, що великою мірою визначається станом справ у сфері друкованих засобів масової інформації.

Економічні негаразди, різке падіння життєвого рівня населення значно обмежили купівельну спроможність громадян України на національному інформаційному ринку засобів масової інформації.

За час від 1992 по 1995 р. загальні передплатні наклади газет і журналів в Україні кожне півріччя в середньому зменшувалися вдвічі: з 63,5 млн. прим. за станом на 1 січня 1992 р. до 8,44 млн. прим. за станом на 1 вересня 1994 р.

Справи дещо поліпшилися після прийняття Указів Президента України про державну підтримку преси у вересні-листопаді 1994 р. Та загальна ситуація кардинально не змінилася. Після цих "терапевтичних" заходів тиражі хоча й піднялися до позначки 13,1 млн. примірників на 1 січня 1995 р., але не змогли втриматися на цьому рівні. На 1 липня 1995 р. вони знову впали до 8,0 млн. примірників.

Як наслідок, насиченість періодичними виданнями на 1000 жителів України упала з 1226 примірників у 1993р. до 177 примірників передплачених газет і журналів у 1995 р. Отже, дозволити собі передплатити хоча б одну газету мала