Загальнополітичний аналіз динаміки тиражів засобів масової інформації свідчить, що з часу проголошення незалежності суспільна свідомість в Україні кардинально змінилася: від беззаперечної орієнтації на московські видання до переважаючої орієнтації на власні українські газети й журнали. Динаміку цих процесів можна простежити, використовуючи дані таблиці [Додаток № 3] [25, с. 33].

Як можна побачити з розглянутої таблиці, за три роки незалежності частка центральних національних видань зросла з 22,6% до 28,8%, а регіональних і місцевих — з 35,8% до 69,2%. Водночас кількість передплатників московських газет зменшилася з 41,6% до 2,0% у всеукраїнському пресовому загалі.

Досліджуючи ці тенденції з точки зору розбудови української державності, слід констатувати, що процеси децентралізації влади й економіки (які розпочалися ще при існуванні Радянського Союзу) не обминули своїм впливом й інформаційну сферу суспільства. Коли у перший рік незалежності московські (колишні союзні) та київські (колишні республіканські) видання разом контролювали 64,2% читацького загалу, то в 1994 р. ситуація змінилася діаметрально: контрольний пакет "четвертої влади" перейшов до регіональних та місцевих (обласних, міських та районних) засобів масової інформації. У подальшому ці тенденції закріпилися, встановивши новий статус-кво: перевагу місцевих мас-медіа над загальноукраїнськими (69,2% проти 28,8% відповідно). Певною мірою це негативно вплинуло на процеси формування державної свідомості у громадян України. Об'єктивно ж формувати таку свідомість в українському суспільстві покликані саме центральні, київські видання, що мають, в силу обставин, при висвітленні подій враховувати перш за все загальнодержавні інтереси.

А поки що відзначимо такі реалії: під впливом загальнонаціональних видань перебувала у 1994-1995 рр. лише третина газетного інформацій-ного ринку України.

Решта громадян, читаючи місцеві видання, об'єктивно отримувала інформацію, що проходила через сито регіональних інтересів. Останні, як відомо, коливалися від палкої і майже одностайної підтримки української державності на заході України аж до заперечення її самостійного існування у Криму. Напевно, урівноважений геополітичний вектор суспільної свідомості лежить десь посередині.

Аналіз структури передплатного загалу свідчить, що найменше загальноукраїнських видань передплачували на сході й півдні України, де відцен-трові тенденції були найвідчутніші. Саме тут 1994 р. кількість центральних видань у співвідношенні до загальної кількості передплачених газет була набагато меншою, аніж середні показники в Україні (32,7%): Дніпропетровська область — 14,6%, Донецька — 17,5%, Запорізька — 26,4%, Кримська автономія — 22,1%, Миколаївська область — 22,4%, Сумська — 13,8%, Харківська — 18,7%, м. Севастополь — 27,8%.

Очевидно, коли держава зацікавлена (а це для неї важливо) у формуванні державницької свідомості громадян, які мешкають у згаданих регіонах, вона мусила б подбати про певну підтримку загальноукраїнських видань у цих областях.

Надзвичайно значимою для суспільства лишається проблема друкованих засобів масової інформації.

Об'єктивні дані свідчать, що інформаційний газетно-журнальний простір українського суспільства роздержавлюється. Так, кількість національних газет, засновниками яких є державні інституції (парламент, уряд, міністерства, відомства, місцеві адміністрації тощо), зменшилася з 11,0% у 1992 р. до 3,8% у 1994 р.

Лідерами ж виступали комерційні структури і приватні особи, які відповідно контролювали 29,8% і 14,6% загальноукраїнських видань. І в цьому плані від них значно відставали суспільно-політичні організації, рухи та політичні партії, що були засновниками відповідно 7,3% і 2,3% газет, зареєстрованих як національні.

Аналогічна тенденція проглядалася і серед засновників центральних українських журналів, де незаперечними лідерами були комерційні структури — 20,7% і приватні особи — 9,9%.

Власне незалежних газет і журналів, засновниками яких значилися трудові колективи, редакції видань, спілки журналістів та письменників, було дуже небагато. Серед газет їх частка становила 7,3%, а серед журналів — лише 4,0%.

Інша ситуація спостерігалася на ринку регіональних та місцевих засобів масової інформації.

Місцева влада контролювала (як засновник) 30,7% місцевих видань. Додайте до цього 9,6% засновників із державних об'єднань, підприємств і колгоспів, 4,1% — з профспілок і 8% редакцій газет, що друкуються у державних друкарнях, і картина вимальовується така: регіональна правляча еліта мала контрольний пакет — 52,3% місцевих засобів масової інформації. Хоча і комерційні структури на той час вже набрали вагу — 21,4% газет контролювалися ними безпосередньо, а 8,5% — одноособове належали приватним засновникам.

В цілому національний газетно-журнальний ринок за 1992-1994 рр. певним чином стабілізувався. Якщо 1 січня 1992 р. нараховувалося 851 загально-українське видання, зареєстроване Державним комітетом України по пресі, то 1 вересня 1994 р. їх було зареєстровано 892, тобто на 4,8% більше.

Та коли загалом кількість видань майже не змінилася, то співвідношення між газетами та журналами змінилося досить істотно.

Кількість газет зменшилася з 453 до 369 (-18,6%), а кількість журналів і видань журнального типу зросла з 398 до 523 (+31,4%). Отже, якщо у 1992 р. газети складали 53,20% від загальної кількості друкованих ЗМІ, то у 1994 р. їх частка становила 41,4%. Місцевий ринок засобів масової інформації розвивався своїм специфічним шляхом, хоча мав і певні тенденції, що існували на загальнонаціональному ринку ЗМІ.

Загальна кількість місцевих ЗМІ за період, що аналізується, зменшилася з 2495 до 2015 (-23,8%). Однак внутрішньоструктурні пропорції у середині провінційного пресового загалу виявилися аналогічними загальноукраїнському ринку друкова-них ЗМІ. Кількість газет зменшилася з 2360 до 1848 (-27,7%),