Одним із найбільш дискусійних питань політич-ного життя посткомуністичної України у 1991-1996 рр. було питання надання (чи ненадання) російській мові статусу офіційної і так званої "примусової українізації", про що вперто і наполегливо писали і повідомляли московські ЗМІ, а разом із ними й антиукраїнські видання в самій Україні.

Напевно, аналіз співвідношення кількості газет, що друкувалися різними мовами, є одним із об'єктивних показників у цьому питанні.

Тож за період із часу проголошення незалежності України в галузі засобів масової інформації вимальовувалася тенденція деукраїнізації національної преси України.

У порівнянні з 1992 р. на четвертому році самостійного державного будівництва кількість газет, що друкувалася українською мовою, зменшилась з 59,8% до 27,4%, а кількість російськомовних видань збільшилась із 5,7% до 12,7% (решта газет виходила або двома мовами, або мовами інших етносів, що складають український народ).

Аналогічна тенденція була зафіксована і в місцевих ЗМІ: частка україномовних видань зменшилась з 55,7% до 46,8%, а російськомовних залишилася приблизно на тому ж рівні: 30,3% і 28,9% відповідно. Отже, теза про дискримінацію росіян в Україні за мовними ознаками була і є абсолютно безпідставною.

Повертаючись до проблеми падіння тиражів московських газет в Україні, варто звернути увагу на такі її аспекти:

1) вища у порівнянні з українськими газетами передплатна вартість одного примірника газети (у 1995 р. вона становила 11938 крб. проти 9732 крб.);

2) все більша віддаленість газет Російської Федерації від українського читача за тематикою публікацій ("зачепилися" за український медіа-ринок лише універсальні видання, що мали на час прове-дення дослідження спеціальні "українські" вкладки та власних кореспондентів — "Аргументы и факты”, "Комсомольская правда", "Известия", "Труд");

3) зростання рівня української журналістики, викликане, перш за все, припиненням відтоку журналістських кадрів до Москви і створенням відповідних умов (матеріальних та інформаційних) для утримання високопрофесійних фахівців своєї справи — насамперед у комерційних виданнях України.

До речі, як показало опитування громадської думки киян, проведене у 1994 р. центром "Демократичні ініціативи", російські газети в столиці України передусім читали люди старшого віку. А от серед наймолодших ( у віці до 20 років) 79% відповіли, що ніколи не читають російських газет, а 7% взагалі не знали про існування запропонованих їм для відповідей назв газет.

Це при тому, що інтерес до україно- та російськомовних національних газет, а також тих, що видаються у Росії, як засвідчили соціологи, не залежав від національності читача.

І ще кілька характерних для українського друкованого медіа-ринку цифр.

Дослідження компанії "Социс-Gallup", проведе-не у 1994 р. за репрезентативною всеукраїнською вибіркою, показало, що на відміну від часів перебу-вання України в складі СРСР (коли одна сім'я передплачувала кілька газет, не завжди і не всіма прочитуваних), у згаданому році в Україні один примірник газети часто-густо читали кілька чоловік.

Наприклад, на кожні 100 купованих або передплачуваних газет "Сільські вісті" припадало на час проведення дослідження 233 читача, а для "Киевских ведомостей” цифра читачів становила відповідно 137. Видання з більшою експозицією (журнали, тижневики) мали ще вище співвідношення тиражу і читацької аудиторії.

Підсумовуючи, слід зазначити, що процеси роздержавлення друкованого медіа-загалу свідчили про наявність об'єктивних передумов формування громадянського суспільства в Україні. Щоправда, ці процеси відбувалися на негативному фоні олігархізації преси та непростих економічних умов. Але в цілому, темпи еволюції у напрямку демократизації українських друкованих ЗМІ можна визнати задовільними. І хоча засоби масової інформації покликані розвиватися із випередженням суспільних процесів, водночас вони не повинні відриватися від останніх на велику відстань.

Це, зрештою, і відбувалося у досліджуваний період на терені інформаційного простору в розрізі друкованих мас-медіа України.

За даними комп’ютерного банку Держкомінформу станом на 2002 рік в Україні зареєстровано 15336 друкованих засобів масової інформації. 8923 від цієї кількості – видання з місцевою сферою розповсюдження, 6413 – загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження.

Переважну більшість друкованих періодичних видань з місцевою сферою розповсюдження становлять газети: 7532 назви, журналів та видань журнального типу – 1391.

З 6413 друкованих ЗМІ, зареєстрованих на загальнодержавну сферу розповсюдження: 2628 газет, 2864 журнали, 291 бюлетень, 59 альманахів, 426 збірників, 116 календарів, 29 дайджестів.

Перше місце серед засновників періодичних видань із загальнодержавною сферою розповсюдження посідають суб”єкти підприємницької діяльності. 3081 юридична особа – суб’єкти підприємницької діяльності виступають засновниками друкованих ЗМІ, на другому місці фізичні особи: 863, на третьому: громадські організації: 524. 483 засновника – навчальні заклади; 400 – наукові установи, 224 – органи виконавчої влади, 115 – благодійні організації, 348 – державні адміністрації, 50 – творчі спілки, 65 – політичні партії, 74 – релігійні об”єднання, 121 – трудові колективи підприємств, установ, організацій.

Практично не реєструють друковані ЗМІ підприємства агропромислового комплексу – 3.

Щодо цільового призначення друкованих ЗМІ із загальнодержавною сферою розповсюдження, то найбільше зареєстровано видань інформаційних: 938, загальнополітичних: 880.

Зростає у порівнянні з минулими роками кількість періодики для дозвілля – 624, спортивних – 92. Як і раніше, питому вагу серед зареєстрованих друкованих ЗМІ становлять рекламні видання – 597, з питань економіки та бізнесу – 375.

Стабільно третє місце в умовній таблиці видань за цільовим призначенням посідають наукові видання – 736, науково-популярні – 375.

Намітилась тенденція до зростання кількості періодичних видань для дітей – їх вже 202, для жінок – 45, медичних – 174.

Зареєстровано