- про роботу старшого чергового лікаря станції швидкої допомоги, про роботу лікаря станції швидкої допомоги;

- про роботу фельдшера (сестри, акушерки) карет по перевезенню хворих і породіль;

- про перенесення і перевезення постраждалих;

- про попередження і боротьбу з травматичним шоком при наданні першої допомоги;

- про обслуговування викликів з приводу кровотеч;

- про надання невідкладної допомоги при легеневих кровотечах;

- про обслуговування викликів з приводу харчових отруєнь;

- про обслуговування викликів з приводу гострих захворювань черевної порожнини;

- про надання першої допомоги при електротравмах;

- про надання першої допомоги при опіках;

- про надання першої допомоги при утопленні;

- про обслуговування викликів з приводу кримінальних випадків, самогубств і замахів на самогубство і ін.

Завдання, які раніше виконувала невідкладна медична допомога, поступово стали передаватися станціям, а самі пункти невідкладної медичної допомоги стали частиною її структури (наказ Мінздраву СРСР № 870 від 21.11.49).Кількість станцій швидкої допомоги з 1924 р. по 1985 р. зросла з 33 до 5200.

В 1928 р. був організований Московський НДІ швидкої допомоги ім. Н.В. Скліфософського, а в 1932 р. – Ленінградський НДІ. Ці інститути стали центрами організації і розвитку служби швидкої допомоги.

Повне злиття невідкладної і швидкої медичної допомоги в єдину службу відбулося лише в 70-80-ті роки (наказ Мінздраву СРСР № 608 від 06.08.68).

Об’єднання швидкої і невідкладної допомоги викликало різке збільшення об’єму роботи станцій. Значно розшилися приводи для звернення за швидкою допомогою і показники до направлення бригад. Підвищилися вимоги відносно кваліфікації лікарів. Виникла необхідність в розвитку спеціалізованих видів швидкої допомоги і удосконаленні невідкладної стаціонарної допомоги.

На станціях почали організовуватися спеціалізовані виїздні бригади:

- протиінфарктні, які згодом стали кардіологічними;

- протишокові, які згодом стали анестезіолого-реанімаційними;

- травматологічні;

- токсикологічні;

- психіатричні;

- неврологічні;

- гематологічні;

- дитячі реанімаційні;

- хірургічні;

- урологічні;

- акушерсько-гінекологічні;

- неонатологічні;

- рентгенологічні;

- стоматологічні.

Практика показала необґрунтованість такої спеціалізації швидкої допомоги і зараз саме взяти курс на розвиток бригад інтенсивної терапії. Залишається високою необхідність в спеціалізованих кардіологічних, психіатричних, неврологічних та дитячих реанімаційних бригадах. В лікарнях почали створюватися відділення експрес-методів діагностики і інструментальних досліджень, відділення реанімації та інфарктні відділення, рентгенологічні кабінети, які працюють цілодобово. Починаючи з 1968 р. стали організовуватися лікарні швидкої медичної допомоги, які взяли на себе в основному всю невідкладну стаціонарну допомогу. Почалося об’єднання станцій швидкої медичної допомоги з лікарнями. Служба швидкої медичної допомоги стає все більш організованою і розвинутою системою забезпечення населення екстреною медичною допомогою. Однак злиття невідкладної і швидкої допомоги призвело і до ряду негативних наслідків. Знизилась відповідальність амбулаторно-поліклінічної мережі за результати своєї діяльності. Багато хворих, що страждають на хронічні захворювання, почали звертатися за допомогою на станції, так як цей вид допомоги став легко доступним і комфортним. Погіршилось наступництво між швидкою медичною допомогою і амбулаторно-поліклінічною. Зріст кількості звернень на станції (відділення) швидкої медичної допомоги призвів до значного збільшення фінансових, матеріальних і людських ресурсів. Показники здоров’я населення і медичної ефективності стали неадекватними величезним економічним затратам. Тому, з 1988 р. почалось роз’єднання швидкої і невідкладної допомоги, яке продовжується і тепер. Ріст аварій, катастроф, стихійних і екологічних лих породив проблему забезпечення потерпілих допомогою в надзвичайних ситуаціях. Для вирішення цієї проблеми з 1990 р. почала створюватися служба екстреної медичної допомоги (медицина катастроф), куди ввійшла як функціональна одиниця і служба швидкої медичної допомоги, що поставило перед нею ряд нових завдань.

Перехід суспільства на ринкові відносини, реорганізація охорони здоров’я, зростаючі вимоги до якості медичної допомоги і її оптимізації обумовлюють потребу в розробці нової концепції розвитку швидкої медичної допомоги і втілення її в життя.

1.2 Поняття, функція та принципи невідкладної медичної допомоги.

Невідкладна медична допомога є поняттям, досі чітко не визначеним, як в літературі, так і в законодавстві. Це поняття є суміжним з поняттями екстреної, першої, первинної, долікарської та швидкої допомоги. В медичній літературі немає єдності щодо того, чи є ці поняття синонімами, чи співвідносяться як частина до цілого.

Спочатку, спробуємо розібратись з понятійним апаратом та розмежуванням окремих понять. В законодавстві поняття „невідкладна допомога” та „швидка допомога” зазвичай вживаються як синоніми, через кому. Отже, законодавець не розмежовує це поняття. По цій практиці ідуть і міжнародно-правові акти. Так, наприклад, в Угоді про надання медичної допомоги громадянам держав-учасниць СНД від 27 березня 1997 р., що ратифікована Україною законом від 01.06.2000, вказано, що „швидка та невідкладна медична допомога – це комплекс медичних послуг, що надаються при гострих порушеннях фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, що загрожують його життю чи здоров’ю оточуючих”. В літературі можна знайти таке загальне і коротке визначення швидкої допомоги – це система і вид найбільш масової, доступної, безоплатної поза лікарняної медичної допомоги при станах, що загрожують здоров’ю і життю людини. А також більш повне визначення (яке, щоправда, випливає з визначення відповідної служби). Служба швидкої медичної допомоги України являє собою історично розвинуту та таку, що продовжує розвиватися систему забезпечення міського та сільського населення екстреною медичною допомогою на долікарняному етапі при виникненні патологічних станів, що загрожують життю чи здоров’ю людини.

На швидку медичну допомогу покладені наступні завдання:

- надання своєчасної (до 15 хв. в місті і до 30 хв. в сільській місцевості з моменту звернення) кваліфікованої першої медичної допомоги безпосередньо на місці події і при транспортуванні хворих і постраждалих у випадку виникнення небезпечних для життя станів;

- перевезення в лікувально-профілактичні установи хворих, крім