рахунків;
зміна в розмірах обов’язкових для резервування фондів комерційних банків у Національному банку. Наприклад, збільшення розміру резервного фонду в Національному банку означатиме для комерційних банків недовикористання частини їхніх пасивів, отже існує висока ступінь імовірності підвищення ними відсоткових ставок по кредитах, що надаються, з одночасним зниженням відсотку по депозитних рахунках своїх клієнтів;
зміни в системі оподаткування всіх суб’єктів господарювання і фінансових інститутів, зокрема;
будь-які зміни в портфелі інвестицій, який має фірма, а також зміни в доходності самих інвестицій;
імовірність змін у структурі пасивів (співвідношення власних і позичених коштів, термінових і ощадних депозитів, депозитів до запитання тощо);
за зростання банківського відсотку може розпочатися масове “скидання” акцій, внаслідок чого їхня вартість зменшується;
в разі вкладання коштів інвестором у середньострокові та довгострокові цінні папери (особливо в ту їхню частину, що має фіксований відсоток) за поточного підвищення середньоринкового відсотку порівняно з фіксованим рівнем. Це означає, що інвестор міг би збільшити доходи, але не може вивільнити свої кошти через зазначені умови;
якщо емітент випустив в обіг цінні папери з фіксованим відсотком, то існує ймовірність настання для нього відсоткового ризику при поточному зниженні середньоринкового відсотку у порівнянні з визначеним їм фіксованим рівнем. Кредитні ризики тісно пов’язані з відсотковими, причини їхнього виникнення здебільшого однакові. Головна відмінність між цими двома групами ризиків зниження доходності полягає в тому, що відсоткові ризики розглядаються з позицій кредитора, а кредитні – з позицій позичальника. При цьому виділяють декілька суто кредитних ризиків:
біржові ризики, сутність яких полягає в наявності ймовірності виникнення втрат у результаті укладення фірмою біржових угод (наприклад, ризик неплатежу комісійної винагороди, ризик неплатежу взагалі тощо);
селективні ризики (ризики вибору), які полягають у невірному виборі видів вкладення капіталу, видів цінних паперів при формуванні інвестиційного портфеля, виборі позичальника тощо;
ризики ліквідності, які пов’язані з можливістю втрат при реалізації цінних паперів або інших товарів внаслідок зміни їхньої якості, споживчої вартості тощо;
ризики банкрутства, які виникають у результаті невірного вибору способів вкладення капіталу і закінчуються повною втратою підприємцем власного капіталу і спроможності розрахуватися по взятих на себе зобов’язаннях.
Управління інвестиційними ризиками є одним з найважливіших функціональних завдань інвестиційного менеджменту. На практиці цю сферу управління здебільшого виокремлюють у специфічний напрям діяльності – ризик-менеджмент. Система управління ризиками включає такі блоки завдань:
ідентифікація ризиків: виявлення та інвентаризація всіх ризиків, які загрожують підприємству;
оцінка ризиків: відображення наслідків впливу ризиків та ймовірності їх настання в кількісному виразі;
нейтралізація ризиків: вжиття відповідних заходів щодо зменшення ймовірності настання ризиків і зменшення наслідків їх впливу.
Організація ефективного ризик-менеджменту забезпечується в результаті розробки дієвої політики управління ризиками, яка містить систему цілей та завдань управління ризиками; методи й засоби досягнення цих цілей. Політика управління ризиками знаходить своє відображення у стратегії і тактиці виявлення й нейтралізації ризиків.
Базовими величинами, які розраховуються під час оцінки ризиків, є величина збитків, яких може зазнати підприємство та ймовірність настання цих збитків. Для визначення цих величин використовують складні алгоритми розрахунків. Результати оцінки ризиків є основою вибору відповідних заходів щодо їх нейтралізації.
До основних інструментів нейтралізації ризиків слід віднести:
формування резервів;
диверсифікацію ризиків;
хеджування;
страхування ризиків за допомогою страхових компаній.
Найпоширенішим інструментом нейтралізації наслідків настання ризиків є використання для цих цілей резервного капіталу.
Зменшення рівня ризиків можна також досягти застосовуючи метод диверсифікації – розподілі ризиків шляхом розширення об’єктів капіталовкладень, асортименту товарів, фінансових інструментів тощо.
При розробці політики диверсифікації слід мати на увазі принцип обмеженого обсягу окремих категорій активів та необхідність їх диверсифікації. Так, банківські депозити повинні бути розміщені не в одному банку, а в кількох. У нерухоме майно рекомендується інвестувати також обмежену суму коштів. Якщо кошти вкладаються у прибуткові цінні папери, слід дотримуватися принципу диверсифікації їх видів та емітентів.
У практиці менеджменту для позначення різних методів нейтралізації ризиків зміни цін на окремі елементи активів (страхування валютного ризику, ризику падіння курсу цінних паперів чи зміни цін на готову продукцію) вживається термін хеджування – здійснення зустрічних операцій купівлі-продажу активів (фінансових інструментів). До основних фінансових інструментів хеджування фінансового ризику належать:
форвардні і ф’ючерсні контракти – інструменти хеджування ризиків, який засвідчує зобов’язання особи купити (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час або на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни такого продажу;
опціони – стандартний контракт, що дає його власнику право (але не зобов’язання) продати або купити цінні папери, товари або валюту за визначеною ціною протягом певного періоду;
операції типу “своп” - обмінна операція, за якої контракт на придбання (продаж) активів супроводжується контрактом на зворотній їх продаж (придбання) на певну дату у майбутньому.
У ряді випадків нейтралізувати ризики за рахунок внутрішніх механізмів фінансової стабілізації неможливо. В цьому разі з метою уникнення збитків від настання ризиків фінансовим службам доцільно звернутися до послуг страхових компаній. На ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків:
кредитів (товарних, експортних тощо);
інноваційних ризиків;
депозитних ризиків;
відповідальності;
на випадок недосягнення планового рівня рентабельності.