2.Основою функціональної організаційної структури управлін-ня є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління (рис. 3.3, б). Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціо-нальних відділів. Така організаційна структура управління забезпе-чує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива супереч-ливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінсь-ких служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

3. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі (рис. 3.3, в). Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (ди-ректор—начальник цеху—майстер), а функціональні відділи апа-рату управління підприємства лише допомагають лінійним керів-никам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних ке-рівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забез-печує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалі-зації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою

за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та не-значними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклату-ри продукції використання цієї оргструктури уповільнює термі-ни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпе-чує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів).

4. Дивізіональна організаційна структура у правління (рис. 3.4) базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її засто-сування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, марке-тингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосе-реджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприєм-ницьких структур.

Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структу-ру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного

виробництва формується автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи спо-живачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної організаційної структури управлін-ня є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управлін-ня і витрат на його утримання.

5. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апара-том управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові пред-метно-спеціалізовані ланки — проектні групи (рис. 3.5).

Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функці-ональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спе-ціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керів-ником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпе-чують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур — це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв'язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об'єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшо-го тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

Вищі органи державного управління підприємствами та організаціями

Система державного управління суб’єктами господарювання

Окрім внутрішніх органів управління підприєм-ствами та організаціями, існують вищі органи за-гальнодержавного управління всіма суб'єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об'єктивно необхідними й доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.

Чинну в Україні систему загальнодержавного управління підприєм-ствами, організаціями та іншими первинними ланками (утворення-ми) національної економіки показано на рис. 3.6.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, ви-значених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності су-спільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з поса-довими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регі-они (області, міста), відвідує ті або ті підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Пре-зидента. Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ла-нок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, комітети, аген-тства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких вхо-дять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють систему державного управління суб'єктами господарю-вання (діяльності), є конкретні міністерства, комітети та інші цен-тральні відомства.

Основними складовими елементами чинної системи загально-державного управління сферою економіки служать галузеві та функ-ціональні міністерства.

Будь-яке міністерство очолює міністр, який має кількох заступ-ників (здебільшого один з них є першим).

До складу органів управління міністерства входять департамен-ти (управління) та відділи, які керують підприємствами (організа-ціями) з певних питань у межах своєї компетенції.

Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої е міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаментів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні департаменти: планово-економічний, тех-нічний, маркетингу, зі зв'язків із зарубіжними країнами, фінансо-вий, праці й заробітної плати, виробничо-диспетчерський, цент-ральна бухгалтерія тощо.

Організація та взаємодія центральних