Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» з наступними змінами та доповненнями.

Відповідно до ст. 1 цього Закону зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.[1]

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю держава передбачає:

· заходи інвестиційної та податкової політики спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

· забезпечення прав та інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;

· проведення аналітичних і наукових досліджень структури економіки та прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;

· регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

· сприяння в разі потреби створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;

· організацію професійної орієнтації.

Як відомо, методи та заходи щодо регулювання зайнятості поділяються на активні та пасивні, уявлення про які сформовані практикою використання методів державного регулювання ринку праці. Останні можна диференціювати так:

· за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо;

· за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збільшення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;

· за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі; ^ за характером впливу методи регулювання можна поділити на заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;

· за змістом методи диференціюються на економічні, адміністративні та адміністративно-економічні. До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

· за рівнем впливу методи регулювання ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;

· за джерелами фінансування — держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків.

Активна політика на ринку праці — це комплекс методів і заходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:

· міжнародні трудові норми;

· тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;

· різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, політика зайнятості є вмонтованою у загальноекономічний механізм функціонування суспільного господарства: по-друге, заходи державної політики зайнятості зосереджені не лише на територіальному рівні реалізації, а також враховують галузевий рівень, тобто здійснюються не тільки державною службою зайнятості, а й передбачають активність галузевих міністерств, підприємств та організацій різних форм власності; по-третє, в загальний економічний механізм закладено основний важіль політики зайнятості — стимулювання попиту, в тому числі попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери політики зайнятості включено найсуттєвіші аспекти регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації тощо. Іншими словами, державна активна політика зайнятості не повинна обмежуватись проведенням заходів щодо сприяння працевлаштуванню.[23]

Найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу, який, як відомо, може бути індивідуальним і сукупним. Індивідуальний попит (попит окремого роботодавця) залежить від таких факторів:

• попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила потрібна роботодавцеві передусім як виробничий ресурс для створення нових товарів і послуг. Попит на робочу силу, інакше кажучи, є похідною від попиту на продукт фірми;

• стану виробництва (розміру та ефективності капіталу, особливостей технології, досконалості методів організації виробництва і праці);

• якості індивідуальної робочої сили (освіти, професіоналізму, продуктивності, винахідливості, універсальності, загальнолюдських якостей: старанності, дисциплінованості, уважності, ретельності тощо).

Оскільки, як зазначалося, попит на робочу силу є похідною від попиту на продукт фірми (який на конкурентному ринку залежить від ціни), можна зробити висновок, що він є також похідною від обсягів виробництва та загального фонду заробітної плати, який є в розпорядженні роботодавця. Чим вищий загальний розмір фонду заробітної плати, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець. І навпаки, чим вища середня заробітна плата одного працівника, тим менша їх кількість буде