А. Файоль сформулював 14 принципів менеджменту:—

поділ праці;—

повноваження та відповідальність;—

дисципліна;—

єдиновладдя;—

єдність напряму діяльності;—

підпорядкування особистих інтересів загальним;—

винагорода персоналу;—

централізація;—

ієрархія управління;—

порядок;—

справедливість;—

стабільність робочого місця;—

ініціатива;—

корпоративний дух.

Цією школою було вперше розроблено обґрунтовані теоретичні засади менеджменту та визначено пріоритет-ну роль менеджера як керівника та організатора.

2. Формування управлінських механізмів на заса-дах розвитку людських стосунків. Цей етап пов'яза-ний із визнанням людини пріоритетним фактором вироб-ничо-господарської діяльності; зосередженням уваги на соціальних аспектах, які охоплювали різноманітні фор-ми морального та матеріального стимулювання праців-ників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну куль-туру, можливості кар'єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувалися дві основні шко-ли: людських стосунків та поведінських наук.

Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Заснов-ником її є Мері-Паркер Фолліт (1868—1933) та Елтон Мейо (1880—1949). М.-П. Фолліт першою почала трак-тувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи реко-мендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консуль-тацій з працівниками, забезпечення широких можливос-тей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктив-ність праці. На відміну від попередніх шкіл, де перева-жала турбота про виробництво, у цій школі головну ува-гу зосереджено на турботі про людину, тобто на вдоско-наленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.

Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася завдяки напрацюванням Кріса Аржири-еа (1925 р.н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р.н.) та інших учених-біхевіористів (англ. ЬеЬауіог — поведінка). Ос-нову її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ре-сурсів, формування колективів за психологічною суміс-ністю тощо.

3. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з другої пол. XX ст.). Однією з передумов форму-вання цього етапу було виникнення на підприємствах проблем перевиробництва, спричинених незабезпеченим попитом. Системи управління людьми, створені орієн-тованими на ринок управлінськими школами, почали застосовувати маркетингові концепції. Тобто плануван-ня виробничої і реалізаційної діяльності, організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування сис-тем, матеріального і нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на всіх етапах процесу управління почали здійснювати відповідно до вимог рин-ку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільо-вих сегментів ринку тощо).

4. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення (середина XX ст. — до наших днів). Особли-вість етапу полягає в широкому застосуванні в менедж-менті математики. У той період в Англії сформувалася школа науки управління (кількісного підходу). До цього спонукав пошук під час Другої світової війни шляхів і методів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висад-ка союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей (форм відображення реальності) й операцій. Піс-ля створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особливу роль при цьому відведено технічному та програмному забезпеченню.

Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математич-ній формі. Розроблення концепцій управління ґрунту-ється на застосуванні математичного апарату, з допомо-гою якого досягається інтеграція математичного аналі-зу та суб'єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій зумовила необхідність перегля-ду структурних елементів організації (служб обліку, мар-кетингу, планування тощо). З'явилися такі елементи внутріфірмового планування, як імітаційні моделі рі-шень, методи аналізу в умовах невизначеності, матема-тичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінсь-ких рішень тощо.

Представники цієї школи Джеймс Марч (1928 р.н.), Герберт Саймон (1916 р.н.), Стаффорд Бір (1926 р.н.), М. Месарович, Рассел Акофф (1919 р.н.), Уест Чеечмен (1913 р.н.) та інші, сформувавши основні положення кількісного підходу, вперше почали розглядати органі-зацію як відкриту систему, що зумовило появу систем-ного підходу.

5. Формування системних і ситуаційних підходів у менеджменті. Розпочався цей етап з розглядом орга-нізації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст.

Система — сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елемен-тів, яка має на меті досягнення певних цілей і ґрунтується на прин-ципах самоорганізації, синергії і розвитку.

Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. За способом організації системи бувають закритими (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) і від-критими (взаємодіють із зовнішнім середовищем). Усі організації є відкритими системами.

Відособлені частини систем утворюють підсистеми (це-хи, відділи тощо). Цей поділ може поглиблюватися. Для повноти картини і оптимальності висновків слід вивча-ти всі підсистеми організації (технічну, економічну, соці-альну та ін.). Графічне зображення організації як відкри-тої системи представлено на рис. 1.4.

Рис. 1.4. Графічне зображення організації як відкритої системи

Усі названі вище школи зосереджувалися лише на пев-ній підсистемі (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі.

Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (1886—1961), який розгля-дав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організа-ційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі «7-S» — Томасу Пітерсу (1942 р.н.) і Роберту Уотерману.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюме-на, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпі-ричної» школи менеджменту, яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децент-ралізації в управлінні, делегування повноважень і відпові-дальності, умов застосування цільового управління.

Сформований у 60-ті роки XX ст. ситуаційний під-хід спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з ме-тою найефективнішого досягнення цілей організації. При цьому