У класичному розумінні, у системах з універсальними методами керування,прийоми і форми впливу на такі системи є пріоритетними (рис 1.)

Рис 1. Традиційне представлення про процес керування

При керуванні класичними кібернетичними системами визначається абсолютний детермінізм між прийомами управлінського рішення і результатом реагування системи. Такий результат реагування при повторному аналогічному впливі, як правило, передбачуваний, тобто імовірність його досить висока, якщо не відбулося якісної внутрішньої зміни системи. А внутрішня зміна системи - є елемент, що характеризує її динамічну сутність.

При керуванні системами з динамічною сутністю (приміром, біологічними, соціальними), результат реагування завжди буде залежати від конкретного внутрішнього стану системи й у цьому змісті імовірність пророкування або однозначності результату при повторних аналогічних впливах украй мала. Система своїм внутрішнім станом при активному зовнішньому впливі на неї, як би “амортизує”, якщо цей вплив не резонує із сутністю і напрямком дозволу її внутрішніх протиріч.

Виходячи з цього, при керуванні динамічними системами, необхідно знати і враховувати внутрішнє, фіксоване на момент управлінського впливу, стан цієї системи. У теж час конкретна управлінська дія, змінюючи органічну сутність системи, об'єктивно вимагає корекції відповідно до сутності, що змінилася. Така діалектика єдності сутності органічної системи і методів регулювання її життєдіяльності.

У принципі, класичні методи керування абсолютно не застосовні і не результативні при впливі на динамічні системи, тому що класичний метод керування, як засіб зміни стану системи, наштовхується власне кажучи на саму по собі сутність системи, що змінюється, системи, що знаходиться в динамічній рівновазі. Реакція такої органічної системи на зовнішній управлінський імпульс є лише відхиленням від деякого свого внутрішнього динамічного стану.

Класичний метод керування такими “живими” системами перетворюється в нескінченний ланцюжок проб і помилок. Конкретний метод регулювання життєдіяльності такої системи міг би бути успішно застосований при забезпеченні системі деякого фіксованого щодо стабільного стану. Але подібний прийом перетворить органічно функціональну систему в кібернетичну структуру, тобто в корені змінить її сутність.

У зв'язку з цим класичні прийоми керування не тільки не результативні, але і впринципе не прийнятні при впливі на динамічні системи до яких, зокрема, відносяться соціально-економічні, у тому числі і система охорони здоров'я.

Регулювання життєдіяльності органічними системами полягає у вивченні і розумінні законів, по яких функціонують ці системи, відповідно до конкретних форм і методів впливу на цю систему, розкриття властивих їм протиріч і керуванні цими протиріччями адекватними специфічними методами.

Простіше говорячи, знімаючи або загострюючи визначені внутрішні протиріччя системи, ми тим самим визначаємо механізм дії законів розвитку. Тому що дія суспільних законів реалізується за допомогою протиріч, то, розкриваючи протиріччя й активно впливаючи на них, ми тим самим здійснюємо керування системою за допомогою механізмів, властивим об'єктивним законам розвитку системи. При такому підході, керівник починає керувати системою, регулювати її життєдіяльність подібно тому, як ця життєдіяльність регулюється природними і суспільними законами (мал.2).

Рис 2. Представлення процесу впливу на органічні системи

При дослідженні і виробленні форм і методів впливу (керування) у системах охорони здоров'я необхідно зупинитися на ще одному не маловажному аспекті, що стосується сутності принципового розходження окремих типів систем охорони здоров'я.

Так системи охорони здоров'я соціалістичного типу з тотальною роллю державного впливу (при всіх інших складових) відмінні від систем охорони здоров'я ліберального (класичного) типу ступенем волі своєї внутрішньої життєдіяльності. Саме ця характеристика наближає перший тип систем до кібернетично керованих систем, а другий тип - робить органічно функціональними з припустимим регулюванням їхньої життєдіяльності. Звідси і принципово різні методи і форми впливу на ці системи. Соціалістичному типу систем охорони здоров'я присущи класичні адміністративно-управлінські методи керування. Усе різноманіття функцій керування описується трьома параметрами:

тимчасовими рамками (довгостроковими, середньостроковими, оперативними);

сферою діяльності (матеріальні і кадрові ресурси, організаційні технології, фінанси, інвестиції);

фазою (етапом) процесу керування (облік, аналіз, планування, контроль організація) [2].

Початок 90-х років ознаменувалося відходом держави від керування системою охорони здоров'я, регионализацией і створенням фрагментарних систем горизонтальних зв'язків, формуванням нового типу економічних маркетингових відносин, уведенням системи обов'язкового медичного страхування й ін. Об'єктивна логіка перетворень наштовхнулася на високу інертність існуючих моделей керування галуззю. Виникла необхідність у переносі акценту в керуванні на індивідуальність територій і лікувально-профілактичних заснувань, що у свою чергу стали використовувати визначений ступінь лібералізації.

Ліберальний тип систем охорони здоров'я приемлет специфічні методи иформы регулювання життєдіяльності, що враховують внутрішню закономірну еволюцію цих систем, еволюцію, визначену ступенем дозволу протиріч у рамках дії об'єктивних суспільних, економічних і інших законів.

У нових умовах господарювання необхідні якісні “парадигмальные”зміни системи керування в охороні здоров'я.

У поетапному представленні специфічної методології керування парадигма регулювання життєдіяльності системи охорони здоров'я маркетингового (ліберального) типу представляється в такий спосіб:

побудова системи зовнішніх “обмежників”, що дозволяють деякою мірою зафіксувати нескінченно динамічний стан системи в необхідних рамках, що дозволяють здійснити конкретний вплив на систему;

прогнозування (моделювання) можливого результату при перспективному впливі на систему;

пошук і вибір конкретного протиріччя (протиріч), що є носієм і відображає сутністю і результат бажаного передбачуваного впливу;

використання методів і форм, що змінюють ступінь і глибину розкритого внутрішнього протиріччя системи.

Досягненню позначених цілей допомагає класичний розгляд системи охорони здоров'я, з одного боку, як підсистеми загального державного устрою, з іншого боку – як цілісного об'єкта.

Система охорони здоров'я, як соціально-суспільна структура держави, будучи, у визначеному змісті, підсистемою, з однієї сторони