Нерозуміння феномена життя і нехтування ним призводить до того, що сьогодні ставиться проблема подолання "біологічної обмеженості людини", яка стримує її дальший соціокультурний розвиток. Сучасні теоретики "тех-носфери" прагнуть створити "нове природне оточення для людини" [14, с.9]. Техніка перестає бути знаряддям. Вона —партнер людини, а в перспективі може стати її господарем. Така трансформація в сучасному світі відбувається поступово і непомітно, і ми, звикаючи до технократичної термінології, вже не насторожуємося, коли читаємо, що "робот вивчає людину", або фахівці з про-блем "штучного інтелекту" проводять науково-практичні конференції на тему "ефективного включення людського фактора в інтелектуальні системи". Отже, засіб перетворюється на мету. Тут має рацію В.Кутирев, який пише, що "технічні сили набувають своєї власної онтології (онтологічної самостійності) і власної раціональності" [10, с.17]. Сфера діяльності людини виходить за сферу життя, що наближає нас до "постлюдського світу". Інакше кажучи, ми наближаємося до стану, коли, за іронічним висловлюванням Ст.Є.Леца, техніка досягне та-кої досконалості, що людина обходитиметься без себе самої.

Досить ґрунтовно переосмислюються протиставлення "людина — приро-да". Відбувається переоцінювання феномена діяльності — специфічної форми активного ставлення людини до навколишнього світу. Постають запитання: чи не переоцінює людина свої можливості? Особливо, коли йдеться про "підко-рення природи", більше того, про "поліпшення людської природи" або "вип-равлення генетичних дефектів" засобами генної інженерії. І чи може людина за всіх її можливостей претендувати на роль "самого Господа"? (К.Лебах).

Набуває поширення думка, що протиставлення "людина — природа" не є абсолютним, має свої межі, а діяльність трактується як наслідок одвічного й небезпечного для людини незадоволення сущим, нерозуміння його та агре-сивного несприйняття. Звідси нахил до діяльності радикальної, революційної, внаслідок чого природне перетворюється в штучне. В контексті такого неза-доволення сущим витлумачується навіть історія гріхопадіння першої людини —Адама: діяльність — це "первородний гріх", причому з яскраво вираженою екологічною специфікою.

Природоперетворювальна діяльність, зрештою, призводить до того, що світ природний віддаляється від "світу людини", а відтак людське буття посту-

М.КИСЕЛЬОВ

пово стає абсурдним. Саме втрата цілісності буття та гіпертрофована діяльність породжують прагнення удосконалити навіть "свою власну природу". Діяльність, за Регелем "хитрість розуму", зіставляється з обманом і крадіжкою (наприк-лад, такі античні провісники цивілізації і натхненники людської діяльності, як Прометей (викрав вогонь), Тантал (украв золотого собаку з храму Зевса на Кіпрі), Іксіон (намагався украсти Геру у Зевса) ставляться в один ряд з ошукан-цем Сізіфом, Змієм — біблійним спокусником, Фаустом, що піддався впливу Мефістофеля [11, с.29—32]. За всіх перебільшень, властивих сучасним розвід-кам зі спробами радикального переосмислення феномена діяльності, вони заслуговують на увагу хоча б тому, що піддають сумніву звичне для нас "про-гресистське" міркування: світ не влаштовує людину і вона повинна його "олюд-нювати", тобто радикально перетворювати. Безпосереднім продуктом цього перетворення є роздвоєння цілісного світу на антагоністичні фрагменти: влас-не світ і "світ людини" (за Марксом, природу "першу" і "другу"). В цьому ас-пекті важко заперечити А.Павленку, котрий пише, що "як тільки ми розділяємо людину і буття, то, як і в фізиці мікросвіту, втрачаємо реальність" (або імпульс частки, або її координати) [11, с.26]. "Фаустівською" європейську цивілізацію називав не тільки О.Шпенглер. Сучасність дає багатий матеріал для критично-го осмислення успіхів НТП — головного результату людської діяльності. Тому є очевидним, що "діяльнісний принцип розуміння людини є недостатнім. Він має бути доповнений буттєво-онтологічним підходом, який не виходить із суб'єкт-об'єктного розуміння ставлення людини до світу, а апелює до більш глибоких рівнів людського буття" [2, с.146].

"Перетворюючи" світ, людина як соціальне утворення (сукупність суспіль-них відношень) відчуває на собі наслідки цього перетворення вже як "природ-на істота". Усвідомлення цієї, на перший погляд, банальної ситуації стає пере-думовою осмислення принципів екології та гуманістики. Аби реалізувати гуманістичне гасло "все для людини", перетворити його з традиційної декла-рації на більш-менш дієву соціальну орієнтацію, потрібна якомога повніша інформація (також і біологічна) про те, що таке людина та які умови є опти-мальними для її життєдіяльності. Прикметними у цьому розрізі є пропозиції розводити феномени соціального та людського, котрі традиційно розгляда-лися як тотожні. Суспільству властиві суспільні закономірності, а людині — людські, і підміняти одне іншим небезпечно. Переконливою ілюстрацією цього міркування може бути досвід постійного нарощування сфери соціаль-ного за рахунок сфери людського в ідеології та практиці "соціального будів-ництва" у колишньому СРСР. А оскільки людина є скоріше біосферною, а не космічною істотою, і не здатна вижити в позабіосферних умовах — збережен-ня цих умов і є найпершим з принципів сучасної гуманістики.

Важливою як для екології, так і гуманістики є та обставина, що на стику біологічного та соціального, саме в екологічному контексті, знаходяться ма-теріальне і духовне. Прагнучи сформувати відповідь на запитання — як у сучасній філософії природи можна поєднати автономію розуму з "самодос-татньою гідністю природи", В.Хесле зауважує: "достоїнство людини виражаєть-ся в тому, що вона несе в собі дещо трансцендентальне. Ось чому можлива