3. Встановлення контактів – налагодження і підтримання зв’язку з потенційними споживачами (оптовиками, роздрібними торговцями, кінцевими покупцями).

4. Пристосування товару – діяльність з виробництва, монтажу, пакування товару.

5. Проведення переговорів – досягнення домовленості щодо цін та інших умов договору для здійснення акту передачі права власності (володіння) на товари.

6. Фізичне переміщення товару – організація транспортування і складування товару.

7. Фінансування – вишукування, придбання і використання засобів для покриття витрат функціонування каналу розподілу з метою одержання прибутку.

8. Прийняття ризику – прийняття на себе відповідальності за функціонування каналу розподілу.

Виконання перших п'яти функцій сприяє прийняттю рішень про угоди, контракти, а трьох останніх – завершенню уже укладених угод.

На практиці приймають рішення не про те, чи треба ці функції виконувати (необхідність їх не викликає сумніву), а проте, хто повинен це робити. Так, якщо частину їх виконує виробник, то його витрати відповідно зростуть і, отже, ціни також мають бути відносно вищими. Якщо ж частину функцій передають посередникам, то і ціни виробника повинні бути нижчими. Проте посередники у цьому випадку мають стягувати додаткову плату за послуги, щоб покрити свої витрати з організації робіт і дістати прибуток. Отже, в ринкових умовах господарювання, коли ніхто «згори» не встановлює виробникам канали розподілу їхніх товарів, проблема виконання різних функцій цих каналів пов'язана лише з відносною ефективністю господарської діяльності для його учасників. З появою нових можливостей для більш ефективного виконання всіх функцій будь-який канал може перебудувати свою структуру [14, 204].

Канали розподілу характеризують за кількістю рівнів. Рівень каналу розподілу – це будь-який посередник, що виконує певну роботу з просування товару і передачі права власності на нього кінцевому споживачеві. Оскільки певні функції розподілу виконують і сам виробник, і кінцевий споживач, вони також входять до складу будь-якого каналу. В цілому протяжність каналу залежить від кількості проміжних рівнів у ньому [14, 204].

Канал нульового рівня складається з виробників, що продають товар безпосередньо споживачам. Відомі три основні способи прямого продажу –торгівля в рознос («від дверей до дверей»), посилочна торгівля і торгівля через магазини, що належать виробникам.

Однорівневий канал містить одного посередника. На споживчому ринку таким посередником виступає роздрібний торговець. На індустріальному ринку посередником може бути агент з продажу товарів чи брокер.

Дворівневий канал складається з двох посередників. На споживчому ринку такими посередниками є оптовий і роздрібний торговець. На індустріальному ринку це може бути дилер, дистриб'ютори (продають товари виробникам, надаючи ряд послуг зі зберігання, кредитування і доставки товарів). До оптових торговців належать оптовики-купці (мають право власності на товар); брокери і агенти (не мають права власності на товар); спеціалізовані оптовики (скуповують сільськогосподарську продукцію, нафтопродукти).

Трирівневий канал – це три посередники. До уже названих оптових і роздрібних торговців додаються невеликі оптовики, що купують товари у великих оптових торговців і перепродають їх невеликим підприємствам роздрібної торгівлі, яких великі оптовики, як правило, не обслуговують.

Існують канали з великим числом рівнів, але вони зустрічаються порівняно рідко, оскільки чим більше рівнів має канал розподілу, тим менше можливостей для контролю за ним.

З погляду маркетингу канали розподілу можна диференціювати також залежно від виду бізнесу, яким займаються посередники. У зв'язку з цим виділяють: фізичне переміщення товарів; передача права власності; здійснення платежів; передавання інформації; стимулювання продажу [14, 205].

Фізичне переміщення товарів здійснюється як від постачальників до виробників (сировина, матеріали, устаткування), так і від виробника до кінцевого споживача (споживчі товари, послуги). У першому випадку товари певними видами транспорту переміщують на склади чи безпосередньо до виробника. В другому випадку в процесі переміщення товарів можуть брати участь дилери, відповідальні за доставку їх порівняно невеликими партіями зі складів виробників до кінцевих споживачів.

Передача права власності на товари, послуги може здійснюватися безпосередньо від постачальника до виробника (на сировину, матеріали, устаткування) чи безпосередньо від виробника до кінцевого споживача (споживчі товари, послуги). Можлива також передача права власності дилерам. Проте при цьому слід мати на увазі, що якщо дилер здійснює тільки транспортування вантажів і передачу його споживачеві, то він не має права власності на ці товари чи послуги.

Здійснення платежів розпочинається від кінцевих споживачів, які оплачують свої векселі та рахунки дилерів, виробників .через банки чи інші фінансові установи. Отримавши гроші за свої товари (послуги), дилери і виробники також через банк можуть оплачувати векселі своїх постачальників, транспортних підприємств.

Передавання інформації в каналах розподілу впливає на мотивацію поведінки всіх учасників процесу. Так, постачальники, виробники, дилери передають один одному і доводять до кінцевих споживачів рекламу про товари (послуги), відомості про свою товарну марку. В передаванні та отриманні інформації беруть участь також транспортні, оптові підприємства, банки та Інші фінансові установи.

Стимулювання продажу товарів (послуг) пов'язано в основному з рекламними засобами впливу на виробника (з боку постачальників) і споживача (з боку виробника). Для цього використовують посередника – рекламне агентство, яке завдяки спеціалізації та високій кваліфікації персоналу здійснює ці функції в каналах розподілу товарів чи послуг.

1.2.4. Комунікаційна політика

Маркетингова політика комунікацій – це комплекс заходів, які використовує фірма для інформування, переконання чи нагадування споживачам про свої товари (послуги). Вона реалізується за допомогою відповідного процесу, логічна послідовність якого складається з таких елементів [5, 178]: