встановлення взаємовідносин повноважень вищих і нижчих рівнів управління і забезпечення можливості розподілу та координації завдань.

Повноваження, відповідність і делегування. Організування ґрунтується на трьох категоріях: повноважені, відповідальності й делегуванні.

Повноваження – обмежене право використовувати матеріальні, фінансові, трудові та інші ресурси підприємства і спрямовувати зусилля підлеглих працівників на виконання встановлених завдань.

Повноваження делегують відповідній посаді, а не особі, тобто при змінні роботи змінюються і повноваження працівника.

Відповідальність – покладений на посадову особу обов’язок виконувати поставленні завдання і забезпечувати їх позитивне виконання.

Відповідність має подвійну властивість. З одного боку, посадова особа, приймаючи повноваження, одночасно бере на себе в повному обсязі й відповідальності. З іншого, за керівником, який делегує повноваження, цілком зберігається відповідальність. Такий подвійний характер відповідальності забезпечує якісну реалізацію повноважень.

Делегування повноважень є основним процесом, завдяки якому керівництво встановлює формальні відносини працівників в організації.

Делегування – передавання завдань і повноважень особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання.

Загалом делегування є способом домогтися виконання робити іншими людьми. Водночас воно є актом, який перетворює людину на керівника.

Концепції делегування повноважень. Американський менеджмент виокремлює дві концепції процесу передавання повноважень: класична концепція, і концепція обмежених повноважень.

За характером делегування розрізняють лінійні і функціональні повноваження. Лінійні повноваження передають безпосередньо від вищої посадової особи до підлеглого і далі до інших підлеглих. Функціональні (штабні) повноваження делегуються менеджером вищого рівня управління, який керує певною функцією менеджменту, менеджеру нижчого рівня управління, який керує аналогічною функцією.

5. Почасова форма оплати праці.

Почасова форма – оплати праці ставить в залежність величину заробітної плати від кількості відпрацьованого часу. Вона більшою мірою спрямована на стимулювання якісної роботи, але практич-но не зацікавлює працівників у збільшенні обсягів виробництва. Використовується в тих випадках, коли важко за роботу установи-ти норми часу чи виробітку, а також коли немає необхідності або можли-вості нарощувати обсяги виробництва. Використовується в тих випадках, коли важко за роботу установити норми часу чи виробітку, а також коли немає необхідності або можливості нарощувати обсяги виробництва. Можна назвати такі системи по-часової форми оплати праці:

1. Проста почасова. Почасовий заробіток повністю залежить від кі-лькості відпрацьованого часу. Проста почасова заробітна плата розрахо-вується за формулою:

Зпп = Тст * Тг,

де Зпп — заробітна плата почасова проста, грн.;

Тст — почасова тарифна ставка, грн./год.;

Тг — кількість відпрацьованих годин, год.

2. Почасова – преміальна. До по часового заробітку додають премію за виконання певних показників. Розраховують за формулою:

Зппр = Тст* Тг* Кпр,

де Зппр — заробітна плата почасова преміальна, грн..

3. Бригадна (колективна) почасова. Колективний фонд оплати праці заробляється членами бригади спільно, залежно від кількості відпрацьо-ваного часу, певних показників преміювання, а потім з допомогою конкретного методу розподіляється між працівниками. Бригадний по-часовий фонд оплати праці розраховується за формулою:

ФОПпбр = Тфзп * Кпр * Кдоп,

де ФОПпбр — почасовий бригадний фонд оплати праці, грн.;

Кпр — коефіцієнт, який враховує премії;

Кдоп — коефіцієнт, який враховує доплати;

Тфзп — тарифний фонд заробітної плати, грн.

Тфзп = Тстс * Тгб,

де Тстс — середня почасова тарифна ставка в бригаді, грн./год.;

Тгб — кількість відпрацьованого бригадою часу, год.

При розподілі бригадного (при відрядній та почасовій формі опла-ти праці) та акордного (при відрядній формі оплати праці) фондів оплати праці використовують такі методи:

з урахуванням розряду та класифікації працівників;

з урахуванням коефіцієнта трудової активності;

змішаний варіант (одночасно враховується розряд, кваліфікація та трудова активність);

метод рівномірного розподілу;

бальний метод тощо.

6. Сутність інформаційно – управлінської системи контролю.

Для забезпечення ефективної діяльності працівників недостатньо лише визначити завдання, організувати робоче місце, забезпечити оплату праці тощо. Всі ці процеси не результативні, якщо не реалізовується такий управлінський процес, як контролювання, який дає змогу виявити існуючі в організації проблеми та причини їх виникнення.

Після планування, організування і мотивування діяльності в організації виникає потреба в забезпеченні постійних спостережень за доходом виробничо – господарських процесів та у виявленні проблем, які перешкоджають її успішному здійсненню.

Контролювання – вид управлінської діяльності щодо оцінки рівня виконання завдань і досягнення цілей, виявлення відхилень, збоїв, недоліків та причин їх виникнення з метою уникнення нагромадження й повторення помилок, мінімізації втрат, подолання складних організаційних проблем тощо.

Контролювання є важливим чинником забезпечення стабільності, передбаченого рівня розвитку економічного суб’єкта, уникнення криз. Важливими елементами контролювання є спостереження за станом суб’єктів економіки, цілеспрямований збір та аналіз інформації про них з метою прийняття оптимальних рішень.

Контролювання як вид управлінської діяльності (процес) реалізується на засадах виконання контрольних операцій (контролю).

Контроль – елемент і чинник управління економічними суб’єктами, процесами, який полягає у нагляді за ними з метою перевірки відповідності їх стану законодавчим нормам, визначеним стратегіям, цілям, програмам розвитку тощо.

Об’єктивна зумовленість і необхідність реалізації контролювання як функції менеджменту зумовлені такими чинниками:

складністю технологічних процесів і організацій;

невизначеністю середовища (зміни законів, політики, технології, ринку тощо).

динамізмом науково – технічного розвитку;

ймовірністю виникнення кризових ситуацій;

особливістю глобалізації;

доцільністю підтримання успішних програм, напрямів діяльності організації;

тиском з боку конкурентів;

боротьбою за ринки збуту товарів тощо.

Мета контролю полягає в максимальному забезпеченні фактичних результатів очікуваним.

Для того щоб контроль відповідав своєму призначенню і реалізував свої функції, він повинен:

базуватися на чітко визначених нормативах, гнучких, динамічних технологіях;

відображати пріоритети організації відповідно до її стратегічного спрямування і діяльності;

орієнтуватися на досягнення конкретних результатів;

відповідати основному для організації виду діяльності;

забезпечувати своєчасність, мобільність, надійність, гнучкість контрольних операцій;

бути простим і зрозумілим;

бути економічним (ґрунтуватися на співставленні витрат на його здійснення з досягнутими результатами)

8.Висновок

Поняття бізнесу зародилося разом з поняттям товарно-грошових відносин,