принесуть найбільшу користь;
оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);
використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;
підтримка товариських відносин між працівниками і менеджерами.
Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування США Генрі Форд (1863—1947 pp.), ім'я якого стало символом XX ст., зразковим утіленням «американської мрії». Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.
Крім Тейлора і Форда школу наукового управління вдосконалювали Г.Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, Генрі Гант, А.Хопф та ін.
Класична школа управління(1920—1950 pp.). «Батьком» класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрі Файоль (1841—1925 pp.), який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції.
Основні принципи адміністративного управління А. Файоля:
1. Влада невіддільна від персональної відповідальності.
2. Розподіл праці за спеціалізацією (але у цьому процесі є межа, за якою ефективність управління падає),
Єдність розпорядження, або єдиноначальність (що суперечить функціональному підходу до управління, введеному Ф.Тейлором).
Дисципліна, обов'язкова для всіх, що передбачає взаємоповагу керівників і підлеглих, дотримання укладених угод.
Єдність управління за принципом «один керівник і єдиний план для сукупності операцій, що мають спільну мету».
Підпорядкування індивідуальних інтересів загальному.
Справедлива винагорода для всіх .
Спеціалізація, у межах розумного, яка послаблюється із збільшенням масштабів підприємства.
Ієрархія, що допускає мінімізацію управлінських ступенів для оптимального використання горизонтальних зв'язків.
Порядок, який ґрунтується на принципі: «кожному своє місце і кожний працівник на своєму місці».
Відданість персоналу загальній справі.
Постійність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.
Ініціатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди і відмову від особистої амбіційності.
14. Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників і колективізм у роботі,
Управляти, як вважав Файоль, — «це означає передбачити, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати».
Послідовниками Файоля можна вважати Л. Гюліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували це вчення.
Теорія ідеальної бюрократії (з 1920 p.). Сформував теорію «ідеальної бюрократії» відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 pp.).
Сутність цієї теорії складають поняття:
чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;
ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;
наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;
відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;—
організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;
стратегія довгострокового найму співробітників;
рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.
Школа людських стосунків (з 1930 p.). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо {1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м.Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.
Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов'язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863 - 1916 pp.). У своїй праці «Психологія і промислова ефективність» він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.
Серед учених, котрі досліджували цей напрям, слід відзначити роботи Мері Фолетт (1868—1933 pp.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.
Емпірична школа управління (з 1940 p.). Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на ґрунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.
Одним з видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. в 1909 p.). Небезпідставно Дракеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальну дисципліну, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція «управління за цілями», яка зробила «революцію», в світовій управлінській науці.
Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:
визначення чітких стратегічних цілей;
залучення до процесу визначення цілей усіх працівників системи;
оцінка ефективності на підставі результатів.
До провідних представників емпіричної школи відносяться також А.Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю,
Школа соціальних систем (з 1970 p.). Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон, І. Ан Сорф, Вони сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблему для іншої.
Ситуаційні теорії менеджменту (з 1980 p.). Серед «синтетичних» учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. case — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвардській школі бізнесу, він допомагає майбутнім менеджерам швидко розв'язувати проблеми. Найбільш досконалими ситуаційними теоріями с теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія