Проте, з іншого боку, наймані працівники, як і інші кредитори, можуть для захисту своїх прав (а саме – для задоволення своїх вимог до банкрута) звернутися в порядку, встановленому законом, до судів загальної юрисдикції. Таке право найманих працівників як кредиторів передбачене ст. Конституції України, КЗпП, а також Цивільним процесуальним кодексом України.

В цьому разі звернення найманого працівника до суду з вимогою про стягнення заборгованості із заробітної плати та інших виплат (у тому числі наведених вище) здійснюється в загальному порядку. Якщо за результатами розгляду позовної заяви суд прийме рішення про обґрунтованість позовних вимог найманого працівника про стягнення з підприємства відповідної заборгованості, рішення суду про задоволення таких позовних вимог підлягатиме примусовому виконанню в загальному порядку, встановленому для примусового виконання інших судових рішень.

При цьому, згідно з цивільним процесуальним законодавством, факт визнання підприємства банкрутом або відкриття ліквідаційної процедури щодо такого підприємства, яку ще не завершено, не є підставою для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду чи відмови у позові повністю або частково.

Можливість виконання таких рішень судів у примусовому порядку виникла після внесення до п. ч. ст. Закону України "Про виконавче провадження" змін, передбачених пп. п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", згідно з якими обов’язкове зупинення виконавчого провадження у справах, де боржником є підприємство, яке не ліквідоване, але визнане банкрутом, стало можливим лише в тому разі, коли на вимогу стягувача (в даному випадку – найманого працівника) поширюється дія мораторію, введеного господарським судом.

Інакше кажучи, якщо мораторію на задоволення вимог кредиторів не введено, примусове виконання судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати та інших виплат, належних найманому працівникові з підприємства, визнаного банкрутом, здійснюється в загальному порядку незалежно від факту визнання такого підприємства банкрутом. При цьому черговість задоволення вимог кредиторів, установлена ст. Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", не має вирішального значення.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає правові наслідки непред’явлення або несвоєчасного пред’явлення найманими працівниками (втім, як і іншими кредиторами) своїх вимог до підприємства, а також відсутності в підприємства достатніх коштів і майна для задоволення вимог найманих працівників. Такі наслідки полягають у тому, що вимоги кредиторів (у даному випадку – найманих працівників), заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Так само вважаються погашеними вимоги кредиторів (найманих працівників), не задоволені за недостатністю майна (частини 5 і 6 ст. Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").

Відповідно до ч. ст. Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", після винесення судом ухвали про ліквідацію юридичної особи ліквідатор зобов’язаний вирішити питання про подальше зберігання архівних документів банкрута, в тому числі тих із них, що стосуються трудових відносин між банкрутом і його найманими працівниками, якщо необхідність передачі таких документів на архівне зберігання передбачена відповідними нормативно-правовими актами.

Після припинення трудового договору у зв’язку з ліквідацією підприємства, яке визнане банкрутом, найманий працівник може отримати статус безробітного, як це передбачено Законом України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та Законом України "Про зайнятість населення", і отримати матеріальне забезпечення та соціальні послуги на умовах і в порядку, встановлених зазначеними законами.