та інших західноєвропейських вчених, які розробили та апробували в практичній діяльності основні підходи до здійснення менеджменту в усіх сферах людського буття [1]. Творчий доробок цих основоположників менеджменту мав величезний вплив на вітчизняних вчених радянського періоду (П.М. Керженцев, Ю.А. Тихомиров, В.С. Основін, Г.І. Петров Г.Х. Попов, О.Є. Луньов та інші).
Питанням пов’язаним з підвищенням ефективності державного управління і, зокрема, управління в органах внутрішніх справ України присвячені праці провідних вчених: В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, О.К. Безсмертного А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, М.М. Дорогіх, В.В. Зуй, Р.А. Калюжного, Д.П. Калоянова, Л.В. Коваля, А.Т. Комзюка, О.І. Остапенко, В.М. Плішкіна, П.М. Рабиновича, Ю.І. Римаренка, О.П. Рябченко, О.Ф. Скакун, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова, Ю.С. Шемшученка, В.К. Шкарупи, Х.П. Ярмакі, О.Н. Ярмиша та інших авторів, які розробили теоретичні та методологічні основи управління органами внутрішніх справ України.
Величезний вклад в науку управління, зокрема у вивчення нормативних актів щодо організації діяльності ОВС України, як вираження і основи управління в ОВС, є внеском наукової школи на чолі з академіком О.М. Бандуркою [2]. Його учнями досліджені різні напрямки управлінської діяльності: управління виховно-виправним процесом (В.П. Пєтков, С.В. Нікітенко) [3], організаційно-правові основи інформаційної політики (І.В. Арістова, Б.А. Кормич) [4], управління ОВС в особливих умовах (Ю.В. Дубко, С.О. Кузніченко) [5], новітня методологія в управлінні ОВС (О.Г. Фролова, В.В. Ковальська) [6].
Особливої уваги заслуговує такий напрямок в управлінні, як управління персоналом ОВС України. В своїх працях В.Д. Сущенко основну увагу приділив теоретичним основам цього питання [7]. В.О. Соболєв конкретизував методи роботи з персоналом в органах внутрішніх справ [8]. М.І. Ануфрієв зробив детальний аналіз нормативного забезпечення кадрової роботи в ОВС України [9]. Питанням підвищення ефективності управління персоналом ОВС України з урахуванням міжнародного досвіду, зокрема поліцейського менеджменту Великобританії, присвячені праці Н.П. Матюхіної [10]. Правові засоби управління конфліктами в органах внутрішніх справ також опинились у центрі уваги дослідників (О.О. Небрат, О.В. Кришевич). Організаційно-правові засади професійної підготовки персоналу ОВС України досліджують В.С. Венедиктов, М.І. Іншин, В.А. Пєтухов, В.В. Посмєтний та інші [11].
Таким чином, ми можемо констатувати, що науковий доробок зроблений українськими вченими має стати фундаментом для удосконалення сучасної правоохоронної системи України і, безпосередньо, управління персоналом ОВС України. Наріжним каменем цього фундаменту є положення ефективного менеджменту – відправної точки наукових досліджень і практичного досвіду.
Вивчення можливостей застосування досягнень менеджменту в органах, структурах і підрозділах внутрішніх справ, знаходиться ще на недостатньому рівні. Лише за допомогою наукового аналізу ми зможемо адаптувати передові технології менеджменту, які використовують правоохоронні органи західноєвропейських країн, до сучасних реалій України. Сьогодні поняття управління в органах внутрішніх справ у ракурсі його ефективності, підвищення якості набуває нового змісту, а тому організаційно-правові основи менеджменту в діяльності органів внутрішніх справ потребують предметного наукового дослідження, пізнання його сутності й соціально-юридичного характеру [12].
Прийняття рішення є прерогативою керівника. Менеджер розглядає рішення, яке приймається, з позиції особи, функціонально зобов’язаної доводити це рішення до виконавця і забезпечувати контроль за виконанням. Це ставить його перед необхідністю обирати не тільки заходи впливу та засоби контролю, але й шукати альтернативні варіанти рішення з погляду їх практичного здійснення щодо конкретної ситуації, в якій опинилась організація в той чи інший момент часу.
Прийняття кожного рішення – це необхідність балансу між вигодою, витратами, ризиком. Знизити ризик значною мірою допомагає системний аналіз – раціональна система послідовних операцій в аналізі конкретної ситуації.
Будь-яке управлінське рішення приймається не тільки на підставі та залежно від характеру відповідної інформації про управлінську систему, але його вибір визначається також природою управлінської інформації, яка міститься в нормах, що регламентують діяльність органів внутрішніх справ. Рішення про методи, засоби дії на управлінську систему приймаються на основі інформації про неї і згідно з управлінською інформацією нормативного характеру. У цій взаємозалежності закладені передумови та гарантії прийняття оптимальних рішень у рамках вимог законності.
Демократичний стиль управління передбачає участь виконавців у виробленні та прийнятті рішень, тобто йдеться про колективне прийняття рішень. Менеджер, приймаючи або єдиноначальне рішення, або за участю колективу організації, має насамперед усвідомлювати особисто, що в будь-якому випадку відповідальність за невдачу організації при неправильно прийнятому рішенні покладається тільки на нього. Важлива не сама техніка прийняття рішення, а його результати, і якщо прийняте рішення сприяє руху організації хоча б на крок уперед та подоланню складної ситуації, авторитет керівника зростає разом з вірою його підлеглих у свої сили, міць організації.
Колегіальна та колективна форми повніше забезпечують розробку декількох варіантів рішень. Позитивним фактором є те, що зростає вірогідність вибору оптимального рішення, скорочується час розробки рішення, зростає його надійність та якість, накопичується колективний досвід прийняття рішень.
Вибір тієї чи іншої моделі прийняття рішень визначається низкою факторів таких як: індивідуальні особливості керівника, обраний стиль керівництва, культура управління як державних службовців, так і вищого керівника, політична формація суспільства і в кінцевому підсумку рівень професіоналізму державних службовців, якісні показники органів державної служби. Важливу роль у прийнятті рішення відіграє колегіальний орган, у якому зібрані провідні фахівці, аналітики, штаб.
Управлінські рішення знаходять своє вираження в актах управління, що юридично оформляють і закріплюють значну частину організаційної роботи апарату. За допомогою актів управління вищі органи і посадові особи управляють підлеглими їм підрозділами і працівниками, конкретизують їхні права й обов’язки, визначають порядок діяльності, проводять розміщення кадрів, застосовують міри заохочення і дисциплінарні стягнення тощо. Акти управління за своїм змістом можуть бути нормативні чи індивідуальні. Нормативні акти містять правила, норми поведінки, адресовані значному колу органів і осіб, що і відрізняє їх від індивідуальних актів, адресовані конкретним органам й особам. Крім того, нормативні акти ніколи не вичерпуються однократним виконанням, бо вони містять загальні правила поведінки, застосовуються постійно, в міру настання