ігнорує ініціативу підлеглих, відривається від думки колективу, не використовує досвід працівників. Деякі керівники, навпаки, прагнуть погодити будь-які питання на засіданні колегії, хоча вони цілком входять в одноособову компетенцію цієї посадової особи. Це веде до зайвої втрати часу, знімає персональну відповідальність за прийняте рішення. Не слід забувати, що велику роль відіграє і самостійність у прийнятті рішень. Це означає право кожного працівника на ті чи інші дії в сфері своєї компетенції в межах поставлених завдань, наказів і розпоряджень вищих інстанцій. Тому варто чітко визначити, які рішення можуть прийматися на різних рівнях управління, як керівники повинні контролювати роботу підлеглих їм органів і працівників, не підриваючи водночас їхньої самостійності та ініціативи. Часто нижчестоящі керівники мають тенденцію не брати на себе рішення питань, пов’язаних з ризиком припустити серйозні помилки. Однак кількість таких помилок може бути зменшена при чіткому визначенні кола завдань, що вимагають попереднього узгодження з вищими органами, кваліфікованим методичним керівництвом, а також дослідження причин помилок, щоб уникнути їх у майбутньому.
Менеджер в ОВС – це людина, якій необхідно вміти прийняти миттєве, рішуче, але правильне і законне рішення, оскільки від правильного, адекватного наказу може залежати життя людей. Рішення в надзвичайних умовах – це цілеспрямований свідомий вибір оптимальної форми поведінки, дії. Успіх виконання поставленого завдання залежить від змісту рішення, яке має відповідати ряду таких вимог: бути доцільним і відповідати обставинам, що склалися, відповідність рішення задуму старшого начальника, точність, повнота, поєднані із стислістю та якістю викладення рішення, тобто воно не повинно містити в собі нічого зайвого, двозначностей та суперечностей.
Показниками ефективності системи управління в ОВС в цілому, і особливо в надзвичайних умовах, є реальні результати діяльності підрозділів, результати охорони громадського порядку, організованість і дисципліна членів підрозділів у процесі виконання покладених завдань, а також рівень керованості й рівень активності членів підрозділів, установка керівника на реально прогнозовану перспективу, винахідливість, ініціатива, ділова направленість керівника для досягнення конкретної мети, дотримання законності усіма учасниками управлінського процесу.
3. МОТИВАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ЯК ФАКТОР ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ
Завдання підвищення ефективності державного управління в Україні - одна з пріоритетних проблем, яка стоїть на порядку денному у XXІ столітті. Одним із основних факторів, які сприяють створенню ефективно-функціонуючого державного механізму є мотивація. Це обумовлює потребу теоретичної розробки методологічних основ підвищення ефективності державного управління в українських реаліях та обґрунтування дієвості використання мотивації як фактора підвищення ефективності державного управління. І хоча проблемі мотивації присвячено багато робіт як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, проте питання впливу мотивації на ефективність управління залишаються недостатньо вивченими. Це і спонукало авторку до дослідження цієї проблеми.
Порушене у статті питання підвищення ефективності державного управління набуває особливої актуальності в контексті розбудови в Україні демократичної, правової, соціально-орієнтованої ринкової економіки. На думку провідного фахівця в галузі державного управління, професора І.В. Розпутенка, успіх соціально-економічних і політичних перетворень в Україні залежить від ефективності державного управління. Тому необхідність підвищення ефективності державного управління, проведення реформи державної служби є нагальним завданням та пріоритетом розвитку, невід’ємною умовою успішної реалізації системної реформи всіх сфер суспільного життя (економічної, соціальної, політичної, духовної тощо). Отже, актуальність проблеми підвищення ефективності державного управління не викликає сумнівів.
Після здобуття незалежності, замість розробки і впровадження ефективної методології державного управління в Україні відбувалося несистемне, неорганізоване, стихійне вирішення складних проблем, тобто ручне управління. Вимагає серйозної дослідницької уваги варіант (або модель) соціально-політичної модернізації, який був вибраний українською владою після грудня 1991 року. Колосальні соціальні і морально-духовні витрати, які несе народ України за реалізацію цілей віртуальної модернізації, не порівняно висока ціна в порівнянні з тією, яку заплатили країни Балтії і Центральної Європи за реальну модернізацію суспільства загалом і його політичного життя [2, c. 76]. Непрофесійне управління державою, неефективна діяльність влади призвели до великої кількості помилок і прорахунків, які є основною причиною нинішнього стану України. В результаті - в Україні за 15 років незалежності так і не було вироблено механізмів успішного, ефективного управління державою.
Говорячи про українські реалії та проблеми в сфері державного управління, можемо сказати, що вони тісно пов’язані з загальною ситуацією в країні, з наявністю системної кризи управління: політичної, соціальної, економічної, державної, національної тощо. Сьогодні є багато підходів до розуміння такої кризи як в Україні, так і поза її межами. Одні пояснюють її накопиченням за 70 років негативів і вибором неправильного шляху розвитку, інші - зрадою політичних лідерів і реалізацією іноземних сценаріїв, треті - труднощами нового шляху та помилками першопрохідців, четверті - безграмотністю реформаторів, п'яті - протиправним перерозподілом власності тощо [1]. Всі вищенаведені гіпотези в якійсь мірі вірні, але головним завданням сьогодення є пошук не вірної гіпотези, а виходу з ситуації, яка склалась. За таких умов, виявлення резервів підвищення ефективності державного управління має надзвичайно актуальне значення, адже лише успішне управління процесами в державі, дозволить ліквідувати кризу та забезпечить відновлення всіх її складових підсистем.
Усім, хто уважно стежить за процесами, які останнім часом відбуваються в країні, стає зрозуміло, що успіх перетворень значною мірою залежатиме від того, наскільки швидко й успішно керівництво країни зможе створити необхідні умови для функціонування Української держави. Успіх також залежатиме від того, наскільки посадові особи, на яких покладено відповідальність за формування державної політики, розуміють свою роль і наскільки ця роль умотивована[4]. Враховуючи вищезазначене та той факт, що основним ресурсом від якого на