Давньогалицька мистецька традиція спричинилась до формування унікальних художніх особливостей мистецтва України... Вона була настільки потужною, що протягом майже тисячоліття забезпечувала енергією творення, надихала любов’ю до краси. Як стверджує Л.Т.Кравчук , до нас не дійшло жодної пам’ятки української народної вишивки ХVI ст. Однак з тогочасного церковного живопису (ікон) довідуємось про узори народних тканин та вишивок, які подібні до аналогічних вишивок ХІХ ст. у тій же місцевості. Це свідчило про те, що вишивка на той час була поширена у народному побуті. Найстарішою датованою пам’яткою народного вишивання є фрагмент рушника 1673р., виконаний на високому технічному рівні. Вишивки ХІІ-ХVIII ст.. виконувались на домотканих і мануфактурних тканинах, шкірі. Хоча відомості про народну вишивку ХV-XVII ст. скупі, все ж свідчать про її поширення на всій території України. Особливо яскравим вишиванням оздоблювали одяг козацької старшини, а також речі їх побуту, які козаки замовляли, щоб показати свою міць і багатство. Серед них – побутові речі, скатертини, килими, покривала.

В українському гаптуванні мало місце фольклорне підґрунтя з усталеними морально-етичними ідеалами краси – стверджує науковець Т.Кара-Васильєва. Наприкінці ХІІІ ст.

В шитві запанував стиль бароко, що прийшов із Європи і поєднався з тяжінням народного мистецтва до підвищеної декоративності і образної наснаженості і перетворився на яскраво виражений національний стиль – українське бароко. Цей стиль започаткував П’ятницький монастир (Чернігівщина).

Серед технік гаптування сріблом, золотом, кольоровим шовком розвивається техніка „за настилом”, „за картою”, „по-мотузці”. Натомість занепадає шиття „в прикріп” у його першооснові. Провідна роль в утвердженні стилю бароко належить Києво-Фролівському жіночому монастиреві. Українській історії унікального вишивання відомі імена гаптувальниць, які „ розписували голкою” дорогоцінні тканини.

Шедеврами гаптарського мистецтва є роботи ігумені Києво-Фролівського монастиря Олени (яка очолювала його в 1749- 54-х роках). В покрові „Собор Архістратига Михайла” ігуменя вперше застосовує прийом вишивання сканним золотом, до золотої нитки додає кольорову шовкову, внаслідок чого створюється кольорова гармонія кольорів вишивки.

У процесі історичного і культурного розвитку в Україні розвивалась українська народна вишивка, матеріальні пам’ятки якої дійшли до нас лише з 80-90-х рр.. ХІХ ст.

З ХІХ- початку ХХ ст. збереглася велика кількість пам’яток народної вишивки, які утверджують високий художній і технічний рівень розвитку вишивального мистецтва.

Так, вишивка шовком була поширена в одязі і побуті заможного населення. Однак на її художнє вирішення впливав народний ідеал краси навколишньої дійсності. Шовкові вироби перекликались з вишивками заполоччю на рушниках, скатертинах з полотна.

Як стверджує Р.В.Захарчук-Чугай, ХІХ ст.- важливий період в історії розвитку української народної вишивки. З цього часу збереглось більше датованих пам’яток, вишивка зазнала масового поширення, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах вишивкою займалися в дворянському, купецькому, міщанському середовищах, монастирських майстернях.

В 1870-х рр. прогресивні діячі звернули увагу на художню цінність українських народних вишивок. В Україні в кожній місцевості утворилися самобутні орнаментальні мотиви і композиції, колірна гама, специфічні техніки вишивання, які стали джерелом матеріалізації пізнання і віддзеркалення через свідомість майстринь навколишнього буття, навколишньої природи, середовища побутування. Звідси і назви технік вишивання – вперед голку, позаігліно, солов’їні вічка, курячий брід, товмацька зірка, ключка, черв’ячок, просо, клітка, кучерявий шов, шов кочелистий, хрестик, довбанка, виколювання, вирізування, обкрутка, прутик, ланцюжок тощо.

На творчість вишивальниць часто впливали смаки замовників , однак перевагу мали класичні зразки вишивок, які створювались у сфері домашнього виробництва.

Послідовно активізувались складні процеси перетворення вишивки в ремесла і промисли . В ХІХ ст. поширюється міський промисел вишивки бісером і тамбурної вишивки: Косів, Вижниця, Чернівці, Охтирка, Пирятин.

У працях науковців І.Гургули, Р. Захарчук-Чугай, Т.Кара-Васильєвої, А.Чорноморець, Л.Кравчук простежується еволюція художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, характеризуються локальні художні особливості, типи народних узорів, частково технічні особливості вишивок Волинської, Рівненської, Київської, Чернігівської, Полтавської, Дніпропетровської області, Східного і Західного Поділля, Галичини, Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, частково їх окремих осередків.

У ХХ ст. вишивка стає одним з найпоширеніших видів декоративного мистецтва. За радянського часу вишивання було введено як мистецька спеціальність в художніх навчальних закладах. Починається процес ґрунтовного і глибокого вивчення вишивки.

Особлива увага приділяється народному вишиванню, яке стає першоджерелом для нових художніх композицій.

Робота над розвитком і популяризацією українських вишивок зосереджується в художньо-промислових майстернях, зокрема Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Поділля, західних областей УРСР, які стали своєрідними мистецькими школами, формуючи стилістику вишивок окремих районів України.

Найвідомішими майстернями стали Решетилівська (Полтавщина), Дігтяревська (Чернігівщина), Глинки, Кути (Івано-Франківщина), а також у містах: Києві, Львові, Косові, Вижниці, Клембівці, Вінниці, Тернополі.

Їх твори вражають художніми особливостями і виконані на високому технічному рівні.

З кінця 1940-50рр. вишивання всебічно розвивається завдяки спільній праці народних майстрів і художників-професіоналів. У післявоєнний період дрібні кооперативи об’єднуються. А в 1960-х рр. промислові артілі реорганізуються в державні підприємства, які в 1970-х рр. зосереджуються в системі підприємств Міністерства місцевої промисловості, Укрхудожпрому, Міністерства побутового обслуговування населення. Художники і народні майстри розвивають художній рівень виробів. З’являється машинне вишивання.

Вишивка у ХХ ст. стає об’єктом всебічного дослідження. Дослідники розглядають закономірності розвитку вишивки, особливо ХІХ-ХХ ст., з’ясовують художню природу, функції, значення, спільні та локальні художні особливості, основні тенденції та проблеми розвитку.

Наукові дослідження вишивки засвідчують нагромаджений досвід вишитих виробів, творче використання локальних особливостей, новий