Важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливос-тями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.

Суб'єкт пізнання – це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання – фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соці-альної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння об'єкта та суб'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває харак-теристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Сучасна гносеологія (та особливо епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб' єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа - єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта.

Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:

процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання);

прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);

бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання - це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання - до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного до проясненого [2,З].

В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаменталь-ною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпо-середньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.

У суспільному та індивідуальному розвитку пізнання виділяють дві основні стадії:

стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідом-леною;

активно-дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямо-ваною на спеціальне продукування знань [3].

Стихійно-емпіричне, донаукове пізнання виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Воно визначається безпосереднім зв'язком пізнання з практикою. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики. Разом з тим це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих твер-джень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Воно налічує лише кілька тисячоліть. Виникнення наукового пізнання пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу. [1,4,5]

Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнан-ня: життєво-досвідне, мистецьке, наукове, релігійно-містичне, екстрасенсивне.

Пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т. ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібне, воно еволю-ціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку [З].

1.2. Проблема істини в пізнанні, істина та якісні характеристики

знання, істина і правда.

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевненні в їх надійності? У сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструмен-тів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. Для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення. Істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя, у цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або не існування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.

Насамперед істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних по-будов, а не реальності. Але, крім того, істина – це не картина реальності в людсь-кому розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу конс-татувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

Усі реальні ознаки істини