У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповід-ності критеріям та нормам науковості.

Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, що пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентне зрозумілим людині через те, що воно здобути шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання постає пов'язаним із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми не можемо протиставляти ні людині, ні суцільності буття.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовують ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда - це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття [2,3,4].

2. НАУКОВЕ ЗНАННЯ

2.1. Особливості наукового пізнання

У створенні знання і у свідомій організації своїх пізнавальних дій провідну роль відіграє розумова активність людини. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його кори-гування, свідоме збирання знань та ін.

Інтуїтивно здається ясним, чим наука відрізняється від інших форм пізнавальної діяльності людини. Але чітка експлікація специфічних рис науки у формі ознак і визначень виявляється складним завданням. Про це свідчить різноманіття дефініцій науки, дискусій по проблемі демаркації між наукою і іншими формами пізнання.

Наукове пізнання, як і всі форми духовного виробництва, в кінцевому рахунку необхідне для того, щоб регулювати людську діяльність. Різні види пізнання по-різному виконують цю роль, і аналіз цієї відмінності є першою і необхідною умовою для виявлення особливостей наукового пізнання.

Виходячи із структурних характеристик діяльності її елементарну комірку можна представити у вигляді наступної схеми:

Суб’єктна Предметна (об’єктна)

структура структура

Цінності, цілі, Засоби діяльності

знання і навички

Дії (операції)

Суб’єкт ПРЕДМЕТ РЕЗУЛЬТАТ

діяльності (вихідний матеріал) (продукт як опред-

мечена мета)

Права частина цієї схеми відображає предметну структуру діяльності -взаємодію засобів із предметів діяльності і перетворення його в продукт завдяки здійсненню певних операцій. Ліва частина представляє суб'єктну структуру, яка включає суб'єкт діяльності (з його цілями, цінностями, знаннями операцій і навиками), що здійснює доцільні дії і використовує для цієї мети визначені засоби діяльності. Засоби і дії можна віднесені і до об'єктної і до суб'єктної структури, так як їх можна розглядати двояко. З одного боку, засоби можуть бути представлені в якості штучних органів людської діяльності. З іншого – вони можуть розглядатися в якості природних об'єктів, які взаємодіють з іншими об'єктами. Аналогічно і операції можна теж розглядати двояко і як дії людини, і як природні взаємодії об'єктів.

Оскільки діяльність універсальна, функціями її предметів можуть виступати не тільки фрагменти природи, які перетворюються на практиці, але і люди, "властивості" яких змінюються при їх включенні в різні соціальні підсистеми, а також самі ці підсистеми, які взаємодіють у рамках суспільства як цілісного організму. В першому випадку ми маємо справу з "предметною стороною" зміни людиною природи, а в другому - з "предметною стороною практики, яка направлена на зміну соціальних об'єктів. Людина з цієї точки зору може виступати як суб'єкт, і як об'єкт практичної дії.

На ранніх стадіях розвитку суспільства суб'єктна і предметна сторона прак-тичної діяльності не розчленовуються в пізнанні, а беруться як єдине ціле Пізнан-ня відображає способи практичних змін об'єктів, включаючи в їх характеристику цілі, здібності і дії людини. Таке представлення про об'єкта діяльності перено-ситься на всю природу, яка розглядається через призму здійснюваної практики.

По мірі ускладнення знарядь ті операції, які раніше безпосередньо виконува-лись людиною, починали опредметнюватися, виступаючи як послідовний вплив одного знаряддя на інший і тільки потім на перетворюваний об'єкт. Тим самим властивості і стани об'єктів, які виникають завдяки вказаним операціям, переста-вали здаватися викликаними безпосередньо зусиллями людини, а все більше вис-тупали в якості результату взаємодії самих природних предметів.

Така передача людських функцій механізмам приводить до нового уявлення про сили природи. Раніше сили розумілись тільки за аналогією з фізичними зусиллями людини, а тепер починають розглядатися