Наука ставить своєю кінцевою метою передбачити процес перетворення предметів практичної діяльності (об'єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об'єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене істотними зв'язка-ми, законами зміни і розвитку об'єктів, і сама діяльність може бути успішною тільки тоді, коли вона узгоджується з цими законами. Тому основне завдання науки – виявити закони, відповідно за якими змінюються і розвиваються об'єкти.

Стосовно процесів перетворення природи цю функцію виконують природ-ничі і технічні науки. Процеси зміни соціальних об'єктів досліджуються суспіль-ними науками. Так як у діяльності можуть перетворюватися найрізноманітніші об'єкти–предмети природи, людина (і стани її свідомості), підсистеми суспільства, знакові об'єкти, які функціонують в якості феноменів культури і т. і., тому всі вони можуть стати предметами наукового дослідження.

Орієнтація науки на вивчення об'єктів, які можуть бути включені в діяльність (або актуально, або потенціальне як можливі об'єкти її майбутнього перетво-рення), і їх дослідження як таких, що підкоряються об'єктивним законам функціо-нування і розвитку є першою головною особливістю наукового пізнання. Ця особливість відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності люди-ни. Наука орієнтована на предметне і об'єктивне дослідження дійсності. Це звичайно не означає, що особистісні моменти і ціннісні орієнтації вченого не відіг-рають ролі в науковій творчості і не впливають на її результати. Процес наукового пізнання зумовлений не тільки особливостями об'єкта, що вивчається, але і багатьма факторами соціокультурного характеру.

Розглядаючи науку в її історичному розвитку, можна виявити, що по мірі зміни типу культури змінюються стандарти викладу наукового знання, способи бачення реальності в науці, стилі мислення, які формуються в контексті культури і зазнають впливу найрізноманітніших її феноменів.

Наука в людській діяльності виділяє тільки її предметну структуру і все розглядається через призму цієї структури. Наука, до чого б вона не доторк-нулась, - все для неї предмет, який живе, функціонує і розвивається за об'єктив-ними законами. Вона здатна досліджувати також і компоненти суб'єктної струк-тури діяльності, тому що для неї немає заборон на дослідження яких-небудь реально існуючих феноменів. Наука може досліджувати феномени життя людини і її свідомості, і діяльність, і людську психіку, і культуру, але тільки під одним кутом зору - як особливі предмети, які підкоряються об'єктивним законам. Суб'єктну структуру діяльності наука теж вивчає, але як особливий об'єкт. А там, де наука не може сконструювати предмет і показати його "природне життя", яке визначається його істотними зв'язками, там і закінчуються її зазіхання. Таким чином наука може вивчати все в людському світі, але в особливому ракурсі, і з особливої точки зору. Цей особливий ракурс предметності виражає одночасно і безмежність і обмеженість науки, так як людина як самодіяльна, свідома істота володіє свободою волі, і вона не тільки об'єкт, але і суб'єкт діяльності. І в цьому суб'єктному бутті не всі стани можуть бути вичерпані науковим знанням, навіть якщо припустити, що таке всеохоплююче наукове знання про людину, її життєдіяльність може бути одержано.

Наука не може замінити собою всіх форм пізнання світу, всієї культури. І все, що не потрапляє в її поле зору, компенсують інші форми духовного осягнення світу - мистецтво, релігія, мораль, філософія.

Вивчаючи об'єкти, які перетворюються в процесі діяльності, наука не обмежується пізнанням тільки тих предметних зв'язків, які можуть бути освоєні в рамках наявних, історично складених на даному етапі розвитку суспільства типів діяльності. Мета науки полягає в тому, щоб передбачити можливі майбутні зміни об'єктів, в тому числі і ті, які відповідали б майбутнім типам і формам практичної зміни світу.

Націленість науки на вивчення не тільки об'єктів, які перетворюються в теперішній практиці, але і тих, які можуть стати предметом масового практичного освоєння в майбутньому, є другою характерною рисою наукового пізнання. Ця риса дозволяє розмежувати наукове і буденне, стихійно-емпіричне пізнання і вивести ряд конкретних визначень, які характеризують природу науки.

Прагнення вивчати об'єкти реального світу і на цій основі передбачати результати його практичного перетворення властиве і буденному пізнанню, яке вплетене в практику і розвивається на її основі. По мірі того, як розвиток прак-тики опредмечує в знаряддях функції людини і створює умови для елімінації суб'єктивних і антропоморфних нашарувань при вивченні зовнішніх об'єктів, у буденному пізнанні з'являються деякі види знань про реальності, в загальному подібні до тих, які характеризують науку.

Зародкові форми наукового пізнання виникли в надрах і на основі цих видів буденного пізнання, а потім відокремились від нього. З розвитком науки і перетворенням її в одну з найважливіших цінностей цивілізації її спосіб мислення починає все більш активно впливати на буденну свідомість. Цей вплив розвиває елементи об'єктивно-предметного відображення світу, які містяться в буденному, стихійно-емпіричному пізнанні.

Здатність стихійно-емпіричного пізнання породжувати предметне і об'єк-тивне знання про світ ставить питання про відмінність між ним і науковим знан-ням. Характеристики, які відрізняють науку від буденного пізнання, зручно класифікувати відповідно до тієї категоріальної схеми, в якій характеризується структура діяльності (відмінність за предметом, засобами, продуктом, методами і суб'єктом діяльності).

Буденне пізнання відображає тільки ті об'єкти, які в принципі можуть бути перетворені в наявних історично складених способах і видах практичної дії; наука здатна вивчати і такі фрагменти реальності, які можуть стати предметом