Вироблення наукою спеціальної мови, придатної для описання нею об'єктів, незвичайних з точки зору здорового глузду, є необхідною умовою наукового дослідження. Мова науки постійно розвивається по мірі її проникнення у все нові області об'єктивного світу. Причому вона зворотно впливає на повсякденну, природну мову. Поряд зі штучною, спеціалізованою мовою наукове дослідження потребує особливої системи спеціальних знарядь, які, безпосередньо діючи на об'єкт, дозволяють виявити можливі його стани в умовах, контрольованих об'єктом. Знаряддя, які використовуються у виробництві і в побуті, як правило, непридатні для цієї мети. Звідси необхідність спеціальної наукової апаратури (вимірювальних інструментів, приладних установок), які дозволяють науці експериментальне вивчати нові типи об'єктів. Наукова апаратура і мова науки виступають як вираження вже добутих знань. Але подібно до того, як на практиці її продукти перетворюються в засоби нових видів практичної діяльності, так і в науковому дослідженні його продукти – наукові знання, виражені у мові або упредметнені в приладах, стають засобом подальшого дослідження.

Специфікою об'єктів наукового дослідження можна пояснити і основні відмінності наукових знань як продукту наукової діяльності від знань, одержаних у сфері буденного пізнання. Останні дуже часто не систематизовані; це, скоріше, конгломерат відомостей, приписів, рецептур діяльності і поведінки, накопичених на протязі історичного розвитку буденного досвіду. Їх достовірність встанов-люється завдяки безпосередньому використанню в наявних ситуаціях виробничої і повсякденної практики. Що стосується наукових знань, то їх достовірність вже не може бути обґрунтована тільки таким способом, так як в науці переважно досліджуються об'єкти, ще не освоєні у виробництві. Тому потрібні специфічні способи обґрунтування істинності знання. Ними є експериментальний контроль за одержаним знанням і виведення одних знань із інших, істинність яких уже доведена. В свою чергу, процедури виведення забезпечують перенесення істин-ності з одних фрагментів знання на інші, завдяки чому вони стають зв'язаними між собою, організованими в систему. Таким чином, одержуємо характеристики системності і обґрунтованості нау-кового знання, які відрізняють його від продуктів буденної пізнавальної діяль-ності людей.

Із головної характеристики наукового дослідження можна вивести також і таку відмінну ознаку науки при її порівнянні з буденним пізнанням, як особливість методу пізнавальної діяльності. Об'єкти, на які направлене буденне пізнання, формуються в повсякденній практиці. Прийоми, за допомогою яких кожен такий об'єкт виділяється і фіксується в якості предмета пізнання, вплетені в буденний досвід. Сукупність таких прийомів, як правило, не усвідомлюється суб'єктом в якості методу пізнання. Інакше в науковому дослідженні. Тут вже само виявлення об'єкта, властивості якого підлягають подальшому вивченню, становить дуже трудомістке завдання. Щоб зафіксувати об'єкт, вчений повинен знати методи такої фіксації. Тому в науці вивчення об'єктів, виявлення їх властивостей і зв'язків завжди супроводжується усвідомленням методу, за допомогою якого досліджується об' єкт. Об' єкти завжди дані людині в системі певних прийомів і методів її діяльності.

Але ці прийоми в науці вже не очевидні, не є багато повторюваними в повсякденній практиці прийомами. І чим далі наука відходить від звичних речей повсякденного досвіду, заглиблюючись в дослідження "незвичайних" об'єктів, тим ясніше і виразніше, проявляється необхідність у створенні і розробці особливих методів, в системі яких наука може вивчати об'єкти. Наряду із знаннями про об'єкти наука формує знання про методи. Потреба у розгортанні і систематизації знань другого типу приводить на вищих стадіях розвитку науки до формування методології як особливої галузі наукового дослідження, яка покликана цілеспрямовувати науковий пошук.

Намагання науки досліджувати об'єкти відносно незалежно від їх освоєння в наявних формах виробництва і буденного досвіду передбачає специфічні харак-теристики суб'єкта наукової діяльності. Заняття наукою вимагають особливої підготовки суб'єкта (який пізнає), в ході якої він засвоює історично складені засоби наукового дослідження, вивчає прийоми і методи оперування цими засобами. Для буденного пізнання такої підготовки не потрібно, вона здійсню-ється автоматично, в процесі соціалізації індивіда, коли у нього формується і розвивається мислення в процесі спілкування з культурою і включення індивіда в різні сфери діяльності. Заняття наукою вимагають поряд з оволодінням засобами і методами також і засвоєння певної системи ціннісних орієнтацій і цільових установок, специфічних для наукового пізнання. Ці орієнтації повинні стимулювати науковий пошук, націлений на вивчення все нових і нових об'єктів незалежно від сьогоднішнього практичного ефекту від одержаних знань. Інакше наука не буде здійснювати своєї головної функції – виходити за рамки предметних структур практики своєї епохи, розширюючи горизонти можливостей освоєння людиною предметного світу.

Дві основні установки науки забезпечують прагнення до такого пошуку: самоцінність істини і цінність новизни. Будь-який вчений приймає в якості однієї з установок наукової діяльності пошук істини, сприймаючи істину як вищу цінність науки. Ця установка втілюється в цілому ряді ідеалів і нормативів наукового пізнання, які виражають його специфіку: у визначених ідеалах організації знання (наприклад, вимога логічної несуперечності теорії і її дос-лідного підтвердження), в пошуку пояснень явищ виходячи із законів і принципів, які відображають сутнісні зв'язки досліджуваних об'єктів. Не менш важливу роль в науковому дослідженні відіграє установка на постійний ріст знання і особливу цінність новизни в науці. Ця установка виражена в системі ідеалів і нормативних принципів наукової творчості (наприклад, забороні на плагіат, допустимості критичного перегляду основ наукового пошуку як умови освоєння все нових типів об'єктів і т. і.).

Ціннісні орієнтації науки утворюють фундамент