її етики, який повинен засвоїти кожен вчений, щоб успішно займатися дослідженнями. В науці в якості ідеалу проголошується принцип, що перед лицем істини всі дослідники рівні, що ніякі минулі заслуги не беруться до уваги, якщо мова йде про наукові докази. Не менш важливим принципом наукової етики є вимога наукової чесності при викладенні результатів дослідження. Вчений може помилятися, але не має права підтасовувати результати, він може повторити вже зроблене відкриття, але не має права займатися плагіатом. Інститут посилань як обов'язкова умова оформлення наукової монографії і статті покликаний не тільки зафіксувати авторство тих чи інших ідей і наукових текстів. Він забезпечує чітку селекцію уже відомого в науці і нових результатів. Наявність специфічних для науки норм і цілей пізнавальної діяльності, а також специфічних засобів і методів, які забезпечують осягнення все нових об'єктів, вимагає цілеспрямованого формування вчених спеціалістів. Ця потреба веде до появи "академічної складової науки" – особливих організацій і закладів, які забезпечують підготовку наукових кадрів. В процесі такої підготовки майбутні дослідники повинні засвоїти не тільки спеціальні знання, прийоми і методи наукової роботи, але і основні ціннісні орієнтири науки, її етичні норми і принципи.
Отже, при виясненні природи наукового пізнання можна виділити систему відмінних ознак науки, серед яких основними є:
а) установка на дослідження законів перетворення об'єктів, предметність і об'єктивність наукового знання;
б) вихід науки за рамки предметних структур виробництва і буденного досвіду і вивчення нею об'єктів відносно незалежно від сьогоднішніх можли-востей їх виробничого освоєння (наукові знання завжди відносяться до широкого класу практичних ситуацій теперішнього і майбутнього, які ніколи завчасно не заданий). Всі решта необхідні ознаки, які відрізняють науку від інших форм пізнавальної діяльності, можуть бути представлені як залежні від вказаних головних характеристик і зумовлені ними [1,6].
У науковому знанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціо-нального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні знання. В науковому знанні формуються і набувають відносної самос-тійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
В процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації об'єктивно виникає проблемна ситуація, відображенням якої є проблема.
Проблема – це форма і засіб наукового знання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема – це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб'єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і заблудження. Проблема – це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуків шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх [2].
2.2. Співвідношення категорій “емпіричне” і “теоретичне” із
категоріями “чуттєве” і “раціональне”
Сучасна наука дисциплінарно організована. Вона складається з різних облас-тей знання, взаємодіючих між собою і які мають відносну самостійність. Якщо розглядати науку як ціле, то вона належить до типу складних систем, що розвива-ються, що у своєму розвитку породжують все нові відносно автономні підсистеми і нові інтегровані зв'язки, що керують їхньою взаємодією.
У кожній галузі науки (підсистемі наукового знання, що розвивається) – фізиці, хімії, біології і т.д., у свою чергу, можна знайти різноманіття різних форм знання: емпіричні факти, закони, гіпотези, теорії різного типу і ступеня спільності
У структурі наукового знання виділяють насамперед два рівні знання – емпі-ричний і теоретичний. Їм відповідають два взаємозалежних, але в той же час специфічних види пізнавальної діяльності: емпіричне і теоретичне дослідження.
Перш ніж говорити про ці рівні, помітимо, що в даному випадку мова йде про наукове пізнання, а не про пізнавальний процес у цілій. Стосовно до остан-нього, тобто до процесу пізнання в цілому, маючи на увазі не тільки наукове, але і повсякденне пізнання, художньо-образне освоєння світу і т.д., найчастіше гово-рять про почуттєву і раціональну ступінь пізнання. Категорії «чуттєве» і «раціона-льне», з одного боку, «емпіричне» і «теоретичне», з іншого досить близькі по змісту. Але в той же час їх не слід ототожнювати один з одним. Чим же відріз-няються категорії «емпіричне» і «теоретичне» від категорій «чуттєве» і «раціональне»?
По-перше, емпіричне пізнання ніколи не може бути зведено тільки до чистої чуттєвості. Навіть первинний шар емпіричних знань – дані спостережень – завжди фіксуются у визначеній мові; хоча це мова, що використовує не тільки повсяк-денні поняття, але і
