Але емпіричне пізнання до даних спостережень не зводиться. Воно припускає також формування на основі даних.спостереженнь особливого типу знання – наукового факту. Науковий факт виникає як результат дуже складної раціональної обробки даних спостережень: їхнього осмислення, розуміння, інтерпретації. У цьому змісті будь-які факти науки являють собою взаємодію чуттєвого і раціонального.

Але, може бути, про теоретичне знання можна сказати, що воно являє собою

чисту раціональність? Ні, і тут ми зіштовхуємося з переплетенням чуттєвого і раціонального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовивід) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Але при побудові теорії використовуються також і наочні модельні уявлення, що є формами чуттєвого пізнання, тому що уявлення, як і сприйняття, відносяться до форм живого споглядання. Навіть складні і високоматематизовані теорії включають у свій склад уявлення типу ідеального маятника, абсолютно твердого тіла, ідеального обміну товарів, коли товар обмінюється на товар строго у відповідності до закону вартості, і т д. Усі ці ідеалізовані об'єкти є наочними модельними образами, з якими виробляються уявні експерименти. Результатом же цих експериментів є з'ясування тих сутнісних зв'язків і відносин, що потім фіксуються в поняттях.

Таким чином, теорія завжди містить чуттєво-наочні компоненти. Можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні – раціональне.[4,8]

2.3. Критерії розрізнення емпіричного та теоретичного рівнів

Наукові знання представляють собою складну систему, що розвивається, в якій по мірі еволюції виникають все нові рівні організації. Вони виявляють зво-ротну дію на раніше складені рівні знання і трансформують їх. В цьому процесі постійно виникають нові прийоми і способи теоретичного дослідження, зміню-ється стратегія наукового пошуку.

У своїх розвинутих формах наука постає як дисциплінарне організоване знання, в якому окремі галузі – наукові дисципліни (математика; природничо-наукові дисципліни – фізика, хімія, біологія і ін; технічні і соціальні науки) висту-пають в якості відносно автономних підсистем, які взаємодіють між собою. Наукові дисципліни виникають і розвиваються нерівномірно. В них формуються різні типи знань, причому деякі з наук вже пройшли достатньо довгий шлях теоретизації і сформували зразки розвинутих і математизованих теорій, а інші тільки стають на цей шлях.

Специфіка предмета кожної науки може привести і до того, що певні типи знань, які домінують в одній науці, можуть відігравати підпорядковану роль в іншій. Вони також можуть поставати в ній у трансформованому вигляді. Нарешті, слід враховати, що при виникненні розвинутих форм теоретичного знання більш ранні форми не зникають, хоча можуть різко звузити сферу свого застосування.

Система наукового знання кожної дисципліни гетерогенна. В ній можна виявити різні форми знання: емпіричні факти, закони, принципи, гіпотези, теорії різного типу і ступеня загальності і т. ін.

Всі ці форми можна віднести до двох основних рівнів організації знання: емпіричного і теоретичного [4,6]. Відповідно можна виділити два типи пізнаваль-них процедур, які породжують ці знання.

Для того, щоб проаналізувати особливості і внутрішню структуру кожного з цих рівнів наукового знання, необхідний попередній вибір вихідного матеріалу для аналізу. В якості такого матеріалу виступають реальні тексти науки, взяті в її історичному розвитку.

Довгий час у філософії науки в якості зразка для дослідження структури і динаміки знання вибиралась математика. З кінця XIX століття методологія науки все більше орієнтується на аналіз фізичного знання. Фізика як наукова дисципліна вдало поєднує в собі дві важливі для методології характеристики: з одного боку, вона добре розвинута в теоретичному відношенні і містить велику різноманітність форм теоретичного знання, яке виникло історично, а з іншого – володіє чітко вираженим емпіричним базисом.

Методологічні уявлення і моделі структури знання, вироблені на цьому історичному матеріалі можуть потребувати коректування при перенесенні на інші науки. Але розвиток знання саме так і відбувається: уявлення, вироблені і апробо-вані на одному матеріалі, потім переносяться на іншу область і видозмінюються, якщо буде виявлена їх невідповідність новому матеріалу. Цей спосіб застосову-ється і в методологічних дослідженнях.

Часто можна зустріти твердження, що методологічні схеми, одержані при аналізі природничих наук, не можна переносити на область соціального пізнання.

Якщо виходити із співставлення наук про суспільство і людину, з одного боку, і наук про природу – з іншого, то треба визнати наявність в їх пізнавальних процедурах як загального, так і специфічного змісту. Але методологічні схеми, розвинуті в одній області, можуть охоплювати деякі загальні риси будови і дина-міки знання в іншій області, і тоді методологія цілком може розвивати свої кон-цепції так, як це робиться в будь-якій іншій сфері наукового знання, в тому числі і соціально-гуманітарних науках. Вона може переносити моделі, розроблені в одній сфері знання, на іншу і потім коректувати їх, адаптуючи до специфіки нового предмета.

Методологічний аналіз науки не залежно від того, орієнтований він на приро-дознавство чи на соціально-гуманітарні науки, сам належить до сфери історич-ного соціального знання. Навіть тоді, коли методолог має справу зі спеціалізова-ними текстами природознавства, його предмет – це не фізичні поля, не елемен-тарні частинки, не процеси розвитку організмів, а наукове знання, його динаміка, методи дослідницької діяльності, взяті в історичному розвитку. Наукове знання і його динаміка є не природним, а соціальним процесом, феноменом людської культури, а тому його вивчення виступає особливим видом наук про дух.

Необхідно враховувати, що жорстка демаркація між науками про природу і науками про дух мала