З часом значення джерел доходів змінювалося. Так, військова здобич, важлива у XVI-XVII ст., яку за часів кошового отамана І.Сірка брали у Криму і Туреччині, поступово втрачає колишню роль. У подальшому Січ все більше нагадувала не фортецю, а торгове місто, своєрідну «вільну економічну зону». Під кінець існування Запорожжя його фінансова система набуває досить цивілізованої форми.

Значне місце у державному і господарському житті Січі починає посідати зовнішньоекономічна діяльність. Торговим партнером й імпортером з території Вольностей запорозьких козаків була Росія. Запорожці вели також широку торгівлю з Кримом, попри вічну ворожнечу з ордою. Тримаючи у руках транзитні шляхи, переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг і Синюху, запорозькі власті мали можливість контролювати експортно - імпортні товарні операції.[57] На дніпровські переправи направлялись запорозькі загони для охорони кордону, а збір «мостової» плати з чумацьких валок і караванів проводила митна старшина у такому складі: шафар (збирач й інтендант), писар та його помічник (підписар). Росія не мала із Запорожжям митного кордону, однак між Гетьманщиною і Запорожжям він існував. Торгівля гетьманських полків з Кримом і Запорожжям розглядалась як контрабанда. Безмитна транзитна торгівля російських купців з Туреччиною і Польщею через територію Вольностей, дуже вигідна запорожцям, звичайно, викликала незадоволення імперською уряду. Роздратований поведінкою запорожців під час російсько - швецької війни, Петро І наказав перешкодити торгівлі Гетьманщини з Кримським ханством. Однак на територію Запорожжя не допускався «царев кабак» — істотний елемент російської фіскальної системи. Викурювання горілки і торгівля нею залишались приватним комерційним промислом. На Січі на території Вольностей горілкою міг торгувати кожний, хто сплатив збір у військову скарбницю.

Чопове, показанщина, покуховне й скатне - це форми оподаткування на зразок акцизів та промислових податків. Як об’єкт податку горілка була предметом звичайної комерції, то конкурувала з іншими доходними промислами без монополізації виробництва і споживання, штучно заохочуваного державою. Виключаючи суто фіскальну експлуатацію горілчаних напоїв, фінансові порядки Січі щодо нього наближалися до західноєвропейських взірців.

Крім власних традицій, які сягали ще давньоруських правових джерел, матеріалом для формування фінансового устрою української державності служили і запозичення у різних народів. Фінансова система, яка існувала у козацькій Україні, відповідала світовим стандартам того часу. Вона ж несла у собі й суспільні вади південного сходу Європи, де населення було виховане у регіональному і становому, а не у загальнодержавному патріотизмі. Звідси - постійні намагання всіх суспільних станів ухилитись від сплати податків. Козацтво, міщанство, шляхта, духовенство змагались між собою в груповому егоїзмі за рахунок фіскальних інтересів держави. Зазначимо, це явище надзвичайно актуальне для України й сьогодні.

Росія у другій половині XVII ст., вступивши у соціально - економічні процеси, пов'язані з початком створення всеросійського ринку і включенням його в систему світової торгівлі, докладала всіх зусиль щодо захисту внутрішнього ринку. Так, «Новоторговий устав» 1667 р. визначав правові норми врегулювання як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Мета прийняття «Новоторгового уставу» полягала у тому, щоб надати перевагу в торгівлі російському купцю і відгородити його від іноземної конкуренції.

3 наведеного вище зрозуміло, що «черкасы», тобто українці - купці, не підлягали територіальній дискредитації. Однак південні та східні купці не звільнялися від сплати мита і податків. Така царська лояльність до українських купців - чумаків сприяла розвиткові торгівлі на наших землях.

Не зважаючи на прийняття протекторату московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною як незалежний володар. Митні збори від торгівлі становили одне з головних джерел поповнення державної казни. Прибутки від цього перевищували навіть суми податків від млинів та продажу тютюну і горілки. Так, в одному з універсалів Богдана Хмельницького 1654 р. доручається організувати митну справу па кордонах України (турецькому і московському) Остапові Астаматієву і встановлюються такси митних оплат, так званої «індукти», і привозного краму. Як свідчить Павло Алепський, митні побори на кордонах і доходи з оренди гарячих напоїв приносили українському державному скарбові 100.000 червоних золотих щорічно. З 1655 р. маємо згадку про «гетьманського підскарбія», котрий утримував гетьманську касу і керував справами державного скарбу. Поборці державних прибутків називались індукторами або екзакторами. Їм надавалось право від імені уряду збирання митних і горілчаних поборів. У полках були полкові підскарбії, що завідували касою полку. В іншому універсалі, датованому 28 квітня 1654 р. і виданому Остафієві Стоматаєнку як уповноваженому збирати податки з іноземних купців, Богдан Хмельницький конкретизує розміри «екзакції скарбової» (податку) і запроваджує суворі санкції проти неплатників мита: «отдавати до скарбу нашого войскового... од товаров московскихъ од ста таляров битых-золотых по пять, знову до товаров турецкихъ — од ста таляров колевковых... А если бы которые спротивилис... таковых приказуємъ полковникомъ, сотникомъ, атаманомъ карать... строгим каранемъ войсковимъ». Наведені документи дають підстави стверджувати, що до 1687 р. Україна мала досить широку самостійність і автономію у торгівлі, мало обмежену російським законодавством.

Видатний правотворець козацької доби Павло Орлик також добре розумів велике значення вільного підприємництва і торгівлі як запоруки економічної незалежності держави і підвищення добробуту населення. Не випадково ця колізія була включена окремим XVI розділом до його Конституції 1710 р. Він пише: «Не раз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи й обурення тим, що орендарі, а також ярмаркові