Однак у країнах із запізнілим капіталістичним розвитком (Російській імперії, Японії та ін.), де зберігалися напівкріпосницькі відносини, загальні заходи економічної політики виявлялися недостатніми, і тут мало місце багатостороннє державне втручання в економіку. Уся ця система державного втручання (на відміну від загальних заходів економічної політики) являла собою систему особливих методів такої політики. Найхарактернішими їх рисами були широкий розвиток безпосередніх господарських функцій держави (казенні підприємства, банки, інше казенне майно тощо); пряма участь держави у заснуванні приватних капіталістичних підприємств і банків; її пряме втручання на користь окремих великих підприємств і банків (аж до їх штучного огородження від конкуренції), а також їх широке фінансування.

Політика державної підтримки підприємництва мала своїм результатом те, що держава стала споживачем значного обсягу виробів (товарів) вітчизняних промислових підприємств.

Історія вітчизняного підприємництва, особливо у радянську добу, таїть у собі багато важливого і ще до кінця непізнанного. Ніколи в історії у жодній державі ділова активність не зазнавала таких труднощів, як у колишньому Радянському Союзі. Ототожнене з капіталістичною експлуатацією, антигромадськими проявами „приватновласницьких пережитків" підприємництво вважалося віджилим елементом господарського устрою, що рано чи пізно підлягав обов'язковому знищенню. Проте досвід соціалістичного будівництва в СРСР свідчив якраз про зворотне - про невмирущість притаманної людині жаги до самостійного економічного творення, до вільної ринкової ініціативи.

Фактичним (хоча і змушеним з боку радянського керівництва) визнанням життєдайності ринкових важелів у розвитку господарства стала нова економічна політика. Її запровадження на початку 1920 - х pp. означало перше серйозне переосмислення ключових принципів воєнно - комуністичної системи господарювання, яка до того вважалася більшовиками значно ефективнішою, ніж ринково - грошова.[59] Неп (вимушена акція радянської держави для збереження політичної системи економічними методами) став предметом дослідження у численних історичних та історико - економічних працях. Часткова денаціоналізація промисловості, розвиток приватної торгівлі, форми залучення іноземних інвестицій, госпрозрахунок на державних підприємствах - все це викликало неабиякий інтерес у фахівців. Разом з тим ряд аспектів цієї справді невичерпної теми так і не отримав належної оцінки в історичній літературі. До них зокрема належить і проблема становлення та функціонування в радянських умовах приватного підприємництва.

Радянська історіографія розглядала приватний сектор економіки майже виключно з класових позицій, торкаючись лише окремих питань приватної торгівлі, відносин найму, діяльності дрібних виробників у місті і селі.

У 1920 - х роках специфічні економічні поняття «приватна торгівля», «товарообіг», «цензова промисловість» відігравали важливу роль, бо уособлювали тип виробничої діяльності населення. Приватна торгівля і промисловість віддзеркалювали самобутні форми підприємництва різних соціально – професійних груп населення, наповнювали внутрішній ринок споживчими товарами, репрезентували самобутній уклад життя, котрий є візитною карткою непівської доби. Успадкувавши марксистсько – ленінську економічну політику, радянська наука вивчила лише її загальні принципи, соціально класові аспекти та протистояння приватного і державно – кооперативною секторів економіки. Що ж до підприємництва, то воно досліджувалося виключно у контексті класової боротьби у радянському суспільстві, у якому непманам – підприємцям місця не залишалося.

Функціонування приватного капіталу в умовах радянської політичної системи 20–років ХХ ст. визначалося ставленням більшовиків до «приватнокапіталістичних» форм господарювання. Ставлення більшовиків до приватного підприємництва мало ситуативно – прагматичний та еволюційно господарський характер, незважаючи на концептуальне неприйняття його владою.[59] Економічна криза, яка вимагала максимального використання можливостей недержавних структур для пожвавлення розвитку економіки, змусила правлячий режим тимчасово змиритися з існуванням приватного підприємництва. Державне регулювання приватного сектору в умовах непу відбувалося економічними і водночас адміністративно – репресивними методами. Але в цілому в першій половині 20 – х років держава лояльно ставилася до приватного підприємництва, контролювала його розвиток, відстежувала соціально – економічні тенденції.

Що стосується селянського приватного господарства України, то воно мало всі ознаки виробництва підприємницького типу і водночас риси дрібнотоварного виробництва. При чому співвідношення валового доходу та його товарної частини в господарствах свідчить про формування і розвиток в українському селі 1920 – х років господарств фермерського типу.

Недостатня кредитна підтримка приватного підприємництва, що ґрунтувалася на класовому принципі, звужувала можливості держави ефективно впливати на його розвиток.

Одним з важливих напрямків роботи державних та профспілкових органів у 20 - ті pp., було регулювання всього комплексу трудових відносин і захист прав трудящих, зайнятих на приватнокапіталістичних підприємствах. Тому вже на початку НЕПу були прийняті Кодекс законів про працю УСРР та інші правові акти, що дозволяли відстоювати права та інтереси працюючих у приватному секторі. Радянська держава та профспілкові органи, регулюючи відносини між робітниками та непманами і, захищаючи права трудящих приватних підприємств, намагалися протидіяти соціальному співробітництву підприємців і робітників, що почало народжуватись за умов НЕПу. Норми трудового законодавства часто використовувались як засіб тиску на підприємців, а також для розпалювання класової ворожнечі.

Упродовж 1920 - х початку 1930 - х pp. розвиток соціальних відносин між підприємцями і робітниками приватного сектору мав досить суперечливий характер. З одного боку, їм були притаманні досить гострі соціальні протиріччя, що доходили до конфліктів сторін, а з іншого - мали місце відносини, що можна охарактеризувати як соціальне співробітництво або навіть партнерство (інколи вимушене) між непманами та їхніми робітниками.

Радянська держава, здійснюючи політику регулювання підприємницької діяльності, керувалася не стільки принципом соціально - економічної доцільності, скільки класовим. Внаслідок цього вона явно недостатньо використовувала механізми саморегулювання приватного ринку, а також економічні важелі впливу. Намагання держави тримати під своїм жорстоким контролем