Заслуговує на увагу при дослідженні приватного підприємництва період економічної перебудови, що розпочався в 1987 році.

На перших порах "перебудова" пов'язувалась з концепцією "вдосконалення господарського механізму", тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванню працівників в залежності від фінансових результатів роботи підприємства, тобто з фактичним поверненням до реформи 1965 року. Але при цьому обов'язковою залишалась одна умова: непорушність соціалістичної (державної) власності.

Власне кажучи, економічна "перебудова" розпочалась з червня 1987 року, коли було прийнято "Закон про державне підприємство", за яким керівникам і колективам державних підприємств були надані виключно широкі повноваження, зокрема, право самостійного виходу на зовнішній ринок, здійснення спільної діяльності з іноземними партнерами і ін. На практиці цей закон надавав підприємствам більшу свободу при використанні прибутку: вони могли самостійно вирішувати - направляти його на розвиток виробництва чи на підвищення заробітної плати працівникам. Багато підприємств ішли по другому шляху, що в кінцевому підсумку мало негативні результати, оскільки в перспективі не забезпечувало зростання науково - технічного потенціалу. До того ж, закон не передбачив, що свобода повинна бути пов'язана з ринковою відповідальністю: збиткові підприємства слід закривати, а випуск продукції, яка не користується попитом, припиняти.

Було обрано "м'який" характер бюджетної політики, коли підприємство в будь - якому випадку отримувало державні кошти на покриття збитків і при цьому не прикладало зусиль для підвищення ефективності виробництва з урахуванням ринкового попиту. В результаті такої політики середній рівень заробітної плати зростав швидше, ніж ціни. За 1985-1991 роки реальна заробітна плата виросла на 51%, але купити на ці гроші було нічого, оскільки чим більшою була зарплата, тим гостріше відчувався товарний дефіцит.

В середині 1988 року було прийнято закони, за якими дозволялось відкривати приватні підприємства більше ніж за 30 - ма видами виробничої діяльності. У відповідності з цими законами фактично був легалізований великий сектор "тіньової економіки".

На загальній хвилі відродження демократичних ідей по всій країні стало поширюватись робітниче самоврядування, але наприкінці 1980-х років воно пішло на спад, а влада знову перейшла в руки директорів, які пізніше, в 1990 - х роках, стали великою економічною і політичною силою в країні.[31]

Характерним явищем пізньорадянського періоду був розвиток орендних відносин, на які партійні і державні керівники покладали великі надії в розрахунку на підвищення зацікавленості працівників в результатах праці. У відповідності з Законом про оренду (квітень 1989 р.) трудовий колектив міг взяти в оренду у держави підприємство, щоб в подальшому приватизувати його шляхом викупу за досить символічну ціну.

В 1989 - 1991 роках загального поширення набули нові форми виробничих об'єднань - концерни, корпорації, які створювались таким чином: група державних підприємств і підрозділів галузевих міністерств утворювали певну асоціацію. Тут поєднувались інтереси галузевих, союзних і республіканських закладів та інтереси директорів підприємств. Державні заклади намагались утримати в своїх руках питання фінансування і постачання, а директори - вигідно приватизувати підприємства через так звану номенклатурну приватизацію.

Розвиток приватного підприємництва в період становлення незалежності нашої держави з точки зору нормативного врегулювання також є тернистим. Вперше така організаційно – правова форма суб’єктів господарювання як приватне підприємництво з’явилася в Україні в ЗУ «Про підприємництва в Україні» 1991 р. Стаття 2 цього закону серед інших видів підприємств називала «приватне підприємництво», як засноване на власності окремого громадянина України з правом найму робочої сили. У відповідності з першою редакцією Закону «Про підприємства в Україні» засновником приватного підприємництва міг бути лише громадянин України в якості суб’єкта права приватної власності. Але, відповідно до статті 11 ЗУ «Про власності» 1991 р. суб’єктами права приватної власності є громадяни не тільки нашої держави, але і інших держав, та особи без громадянства. Крім того, на основі ч. 3. ст. 6 ЗУ «Про власність» власник засобів виробництва та іншого майна може створювати в передбаченому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. Тому виникла необхідність змінити ст. 2 ЗУ»Про підприємства в Україні», для усунення розбіжностей цих двох важливих нормативно – правових актах. З прийняттям Закону «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про підприємства в Україні» 1998 р. формулювання змінилося: «приватне підприємництво засноване на власності фізичної особи». Таким чином поняття «індивідуального підприємства» заснованого на особистій власності фізичної особи і виключно на його праці виявилося поглинутим поняттям «приватне підприємство». Знявши одні розбіжності Закон в новій редакції породив інші.

За 15 років легального існування приватне підприємництво як суб’єкт господарювання так і не отримало достатнього нормативного врегулювання. Закон України «Про підприємства в Україні» мав велику кількість прогалин і не відповідав сучасним умовам господарювання. Виникла необхідність в більш чіткому регулюванні правового статусу приватного підприємництва. Так у проекті Господарського Кодексу прийнятого Верховною Радою України у першому читанні в 2000 р., ст. 63серед інших видів підприємств називала «приватне підприємництво» (індивідуально - приватне, засноване на власності фізичної особи та його праці; сімейно – приватне, засноване на власності і праці членів однією сім’ї проживаючих разом, приватне – засноване на приватній власності одного чи більше громадян України з використанням найманої праці). Але дане формулювання важко було визнати вдалим, оскільки воно не супроводжувалося детальною регламентацією правового статусу приватного підприємництва,