Таким чином, ціна будь-якого активу визначається величиною сучасної вартості всіх зв'язаних з ним дійсних і майбутніх платежів за створення, використання цього активу. Для визначення сучасної вартості ціни капітального активу (машини, устаткування, будинків) необхідно враховувати принесений їм річний дохід у вигляді одержуваної орендної плати чи збільшення випуску продукції завдяки його використанню, за винятком витрат на технічний зміст і поточний ремонт і інші витрати, зв'язаних з володінням активом. Ця складова ціни додається до витрат на створення активу, що входить у ціну. Одночасно при встановленні сучасної вартості капітальних активів доводиться здійснювати дисконтування витрат, тобто приведення їхній в часі. З огляду на значну складність ціноутворення на довгостроково існуючі товари, сконцентруємо увагу на застосування витратного підходу до встановлення цін на зроблені товари, тобто на продукт виробництва, іменований продукцією.

Витратний підхід спирається на встановлення ціни, виходячи з витрат виробництва і звертання. Однак звідси зовсім не випливає, що відповідно до такого підходу ціна товару приймається рівній сумі витрат на виробництво і продаж одиниці товару. Витратний механізм ціноутворення будується з урахуванням тієї обставини, що виробник і продавець товару повинні, продаючи товар за визначеною ціною, не тільки відшкодовувати витрати, але й одержувати додатково дохід у виді прибутку. Відповідно формула ціни, обумовленої на основі витратного підходу, має наступний вид:

P=AC+R,

де АС - середні витрати виробництва і звертання одиниці товару;

R - прибуток, одержуваний виробниками (продавцями) за рахунок виробництва і продажу одиниці товару.

Залишаючи осторонь дослідження і тлумачення природи прибутку і правомірності його одержання тими чи іншими агентами, учасниками процесу виробництва і звертання, будемо розглядати прибуток як додаткову (понад собівартість, витрат) плату, що змушений чи зобов'язаний вносити покупець товару, щоб мати можливість придбати одиницю товару. Це своєрідний податок на покупця, але не з боку держави, а з боку продавця. Можливість отримувати прибуток покликана стимулювати виробника і дозволити йому вкладати кошти в розвиток виробництва і торгівлі.

Відносна величина прибутку, розглянута звичайно у виді відносини прибутку до собівартості продукції (витрат) чи до ціни, відома за назвою рентабельності. Цей показник мав і усе ще має широке застосування в українській економічній практиці. У закордонній економічній літературі він найчастіше зустрічається за назвою норма чи прибутку прибутковість.

Доводиться відзначати, що надійних методів поділу власне витрат і прибутку не існує. При бажанні й вмінні практично завжди можна затверджувати і навіть доводити, що якусь частину прибутку, якщо не весь прибуток, варто відносити до витрат. Звідси й існування так званих безприбуткових корпорацій, які вміло будь-які свої витрати відносять на витрати виробництва. Для цього досить канал витрат прибутку вважати невід'ємною частиною витрат (собівартості). Існуючі інструкції, що визначають необхідність віднесення тих чи інших видів витрат до витрат виробництва і звертання, включення їх у собівартість продукції, товарів, робіт, послуг, лише частково пояснюють і регламентують цей процес.

Підприємства і підприємці, що виготовляють і реалізують товари, у своїй системі бухгалтерського обліку й у звітах про результати діяльності повинні фіксувати основні елементи витрат. Найчастіше виділяються складові, відповідним витратам на різні фактори виробництва.

За змістом витратний механізм ціноутворення найбільше відповідає централізовано керованій економіці і призначуваним цінам. Разом з тим елементи витратного підходу в явній формі властиві і ринковій економі, є частиною ринкового механізму, як було показано вище.

В умовах централізованої економіки підприємства, фірми, підприємці, визначивши сукупні витрати виробництва і звертання калькуляційним чи іншим способом і на їхній основі питомі витрати в розрахунку на одиницю товару (середні чи граничні), підсумовують їх із прибутком від реалізації одиниці продукції, встановлюють ціну. При цьому прибуток звичайно встановлюється, виходячи з прийнятої норми прибутку чи показника рентабельності. Так, якщо собівартість (витрати) одиниці товару складає 1000 гривень, а показник рентабельності приймається рівним 0,3 (30%), то прибуток буде складати 300 гривень (100х0,3), а ціна товару приймається рівним 1000+300 = 1300 гривень. Зрозуміло, що ця ціна, на яку орієнтується виробник, і немає гарантії, що покупець стане здобувати товар за такою ціною.

При призначенні державних цін на товари і послуги, виходячи з витратного підходу, приведена вище формула ціни трохи трансформується і з'являється у виді:

P=AC+R± H,

де Н- надбавка до ціни чи знижка з ціни, обчисленої по витратному способу.

Надбавки до цін являють собою найчастіше акцизний збір чи інші види податків, наприклад податок з обороту, податок із продажів, що включаються в ціну. А знижки з ціни - це державні дотації, що дозволяють продавати товар за ціною нижче ціни виробництва.

При призначенні ціни державними органами сукупні витрати, тобто собівартість одиниці товару, обчислюють у масштабі не одного підприємства, а цілої чи галузі всього господарства країни, тобто це середні витрати на виробництво і звертання одиниці товару по великій групі підприємств, що виготовляють і реалізують даний товар. Величина прибутку встановлюється на нормативній основі при відносно помірній нормі прибутку, на рівні приблизно 20-30%. Надбавки до ціни чи знижки з ціни залежать від виду товарів і послуг.

Якщо держава не зацікавлена в розширенні продажу і споживання товарів, самі товари не є соціальне значимими, тобто предметами першої необхідності, а є скоріше предметами розкоші, задовольняють шкідливі потреби, то на них вводиться державна цінова надбавка у виді акцизного збору чи