Переговори традиційно починаються з розмов про погоду та спорт. Британці приймають рішення повільніше, ніж, наприклад, французи. На чесне слово англійців можна покластись. До переговорів вони підходять з великою часткою прагматизму, вважаючи, що, залежно від позиції . партнерів, на самих переговорах може бути знайдено найкраще рішення. Вони досить гнучкі й з охотою відгукуються на ініціативу партнера. Тра-диційним для британців є вміння згладжувати гострі кути під час обго-ворення проблем.

Англійці дотримуються правила "не бути особистими", тобто не ви-ставляти себе в розмові, не вести мову про себе, про свої справи, профе-сію. Вважається поганим тоном непомірне проявляти власну ерудицію і взагалі безапеляційно стверджувати щось. В Англії існує культ легкої бе-сіди, що сприяє приємному відпочинку розуму, а не зарозумілий діалог і, тим більше, не зіткнення протилежних поглядів.

Вважаючи себе у праві не знати ніякої мови, окрім власної, англієць визнає за іноземцем право говорити англійською погано, так що немає необхідності боятись помилитися та просити пробачення за помилки у мовленні.

В англійській традиції має місце стриманість у словах і судженнях як знак поваги до співбесідника, який вправі дотримуватись іншої думки.

Як і японцям, англійцям притаманна схильність уникати категорич-них стверджень. Вони ставляться до понять "так" або "ні" як до таких, яких краще не висловлювати прямо, а виражати якось м'якше. Звідси по-тяг до вставних конструкцій на кшталт "мені здається", "я думаю", "можливо, я не правий, але...".

Іноземець, який звик вважати, що мовчання — знак згоди, часто по-милково думає, що він переконав англійця у своїй правоті. Але вміння терпляче вислухати співбесідника — зовсім не значить в Англії поділя-ти його думку. Коли ж перед мовчазними англійцями ставлять запитання прямо: "Так чи ні?", "За чи проти?", вони переводять розмову на іншу те-му, а якщо ви будете наполегливо допитуватись, вас визнають нечемною '* людиною, а відповіді на ваше запитання ви так і не отримаєте.

Отже, англійці люблять помовчати. Якщо для американця відмова розмовляти з людиною, що знаходиться з ним в одному приміщенні, оз-начає крайній ступінь зневажливого ставлення до цієї людини, то в Анг-лії — це загальноприйнята норма. Тут взагалі не вважається грубим збе-рігати мовчання, навпаки, грубим вважається багато розмовляти, тобто силою нав'язувати себе іншим.

Ідеал англійців - незалежність, освіченість, чесність і безкорисли-вість, такт, вишуканість манер, вишукана ввічливість, здатність пожертву-вати часом і грішми для хорошої справи, вміння керувати та підкорятись, наполегливість у досягненні поставленої мети, відсутність чванства.

Великобританія. У британських ділових колах існує певний ритуал вручення подарунків, а також визначено товари, які розглядаються не як хабарі, а як подарунки. До них належать календарі, записні книжки, за-пальнички, фірмові авторучки, а на Різдво — алкогольні напої. Інші то-вари можуть розглядатися як засіб тиску на партнера. Причому британ-ці повинні дуже ретельно дотримуватися встановлених правил, а якщо в ділових колах стане відомо про вручення або прийняття "неуставних" подарунків, то бізнесменам, що були в цьому замішані, доведеться піти з даної сфери діяльності.

У Великобританії не менш важливими за подарунки є знаки уваги тим, з ким ви співробітничаєте: листівка з поздоровленням, привітання близьким вашого колеги піднімуть ваш діловий авторитет і продемонст-рують ввічливість.

Відмова від подарунка. Відмовитись від подарунка допустимо лише у випадку, якщо він дуже дорогий та змушує вас почувати себе боржни-ком. При відмові прийняти подарунок потрібна особлива тактовність. Потрібно подякувати і якомога м'якше мотивувати свою відмову. При цьому треба бути послідовним і не приймати подарунок, незважаючи на вмовляння.

Потрібно також пам'ятати, що в деяких країнах (Великобританія. Із-раїль, Китай) законом заборонено отримувати подарунки дорожчі певної вартості.

Їхні національні риси, певною мірою, визначили істо-рію найбільшої новітньої імперії, що почалася наприкінці ХVІІ століття, а скінчилася незле для Великої Британії та її колоній по закінченні Другої світової війни.

Хтось ска-зав, пише Паксман, що сьогодні британці «втратили» свою мову, бо вона стала світовою. Як і кожна мова, мова анг-лійців дає часто ключ до їхнього характеру. Є у них слова (privacy, fair-play), яких немає в українській мові і які дуже влучно віддають характер пересічного британця.

Паксман підкреслює, що англійці уславилися як люди слів. Найкращі серед них не художники чи композитори, а письменники. Притому він зазначає, що їм в Англії не ста-влять пам'ятників (навіть Шекспірові) й не величають так, як в інших народів. Це скромність, а чи відраза до всякої показухи? Водночас Паксман указує на те, що англійці не шанують своїх інтелектуалів, прозиваючи їх «класом ба-зік» (chattering classes). Почуття національної ідентичності в англійців розвинене добре, отож їм не треба прислухатися до напучувань академіків, готових повчати їх, хто І вони є.

Маючи свою національну церкву на чолі з королевою/ англійці, проте, мало на неї зважають — тим менше, що в західному cвіті перемагає секуляризм (утім, є багато християнських сект: методисти, квакери). Та й І королівська родина не так шанована, як колись, — багато англійців уважає, що монархія надто витратна.

Часто типовий англієць замкнений у собі (не показує назовні емоцій чи болів, ховаючи їх під «тверду верхню, губу» - stiff upper lip. Він стриманий і толерантний, не боїться побачити себе в кривому дзеркалі (всім відомий English sense of humour). Дуже популярною є книжка Селлара та Етмана «1066, And All That», яка. з'явилася 1930 року,