Значний тиск на курс гривні створювали також зовнішні борги держави. До девальвації курсу гривні, особливо восени, спричинилися також політичні фактори, пов'язані з виборами Президента України. Значний вплив об'єктивних чинників на рішення у сфері валютного регулювання спонукав до зміни курсової політики протягом року.

У 1999 рік валютний ринок вступив, не в кращому стані. Ринкові механізми мало впливали на поведінку суб'єктів ринку, що змушувало НБУ протягом січня тримати курс гривні незмінним, хоча дія оголошеного до кінця 1998 року валютного коридору закінчилася. Формально Національний банк продовжував політику валютного коридору, оскільки в пресі не було повідомлень про її зміну. Затримка з її оголошенням обумовлювалася невизначеністю джерел, за рахунок яких можна було б утримувати курс у його межах. Адже після фінансової кризи 1998 року валютні резерви НБУ значно зменшилися, а сподівання на отримання міжнародних кре-дитів залишалися сподіваннями [ 12, с 35 ].

Невизначеність ситуації у сфері курсоутворення негативно вплинула на обсяги валютної торгівлі в легальному секторі. За січень обсяги продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі (на початку року торги проводилися тільки на біржі) знизилися порівняно з груднем 1998 року в 1.5 раза. Левова частка операцій із купівлі-продажу валюти перемістилася на «чорний» ри-нок (ідеться про фірми, які займаються конвертуванням безготівкової валюти у готівкову), де реальна ціна одного долара становила 4.0 — 4.2 грн., тоді як за офіційним курсом у січні — 3.427 грн.).

Розуміючи ситуацію, НБУ запевняв, що робить усе необхідне для дерегуляції валютного ринку, й обіцяв найближчим часом ужити необхідних заходів щодо відновлення ринкових методів регулювання попиту й пропозиції на валюту та визначитися з курсовою політикою поточного року. Справді, на початку лютого було оголошено межі нового курсового коридору — 3.4 - 4.6 грн./до-лар. Передбачалося, що девальвація гривні в межах коридору становитиме 35.2%. Керівництво НБУ наголошувало, що темпи девальвації будуть повільними, і за верхню межу валютного коридору гривня в 1999 році не вийде.

Після визначення валютного коридору національна грошова одиниця девальвувала в лютому на 5.1%. Темпи знецінення гривні були надто високими, і НБУ, побоюючись нестабільності на ринку, збільшив норматив обов'язкового резервування залучених коштів комерційних банків із 15 до 17%. Це одразу призвело до стрімкого зростання відсоткових ставок на міжбанківському кредитному ринку.

Водночас для регулювання грошової маси в обігу НБУ почав ефективно використовувати аукціони з продажу депозитних сертифікатів. Аукціони відбувалися протягом усього року і дуже допомогли Національному банку в його прагненні контролювати ситуацію на грошовому ринку.

Обіцяючи втримати гривню в межах курсового коридору, уряд і Національний банк, на наш погляд, робили ставку на кредити МВФ, за рахунок яких уже не один рік поповнювалися валютні резерви держави. Також робилася ставка на адміністративні методи регулювання валютного ринку (вплив на формування тенденцій на ринку шляхом прийняття положень і постанов, що обмежують діяльність комерційних банків на валютному ринку). МВФ, одначе, був проти політики стримування падіння курсу гривні (діяльність одного лише біржового сегмента валютного ринку, на думку МВФ, не віддзеркалювала тендецій, які формувалися на ринку, а курсоутворен-ня шляхом встановлення фіксингу не могло бути ринковим) та адміністративних методів регулювання валютного рин-ку. Фонд постійно наголошував на тому, що рішення про надання кредитів Україні значною мірою залежить від лібералізації її валютного ринку і відмови від встановлення фіксингу на УМВБ. Лише за такої умови можна було зберегти й поповнити валютні резерви, які на той час не сягали й 700 млн. доларів.

Валютні резерви — це джерело стабільності національних грошей і гарантія погашення зовнішніх боргів. У 1999 році на обслуговування і погашення зовнішнього боргу Україні необхідно було витратити понад 2 млрд. доларів, у тому числі 670 млн. доларів — за раніше отриманими кредитами від МВФ. Загроза дефолту змусила уряд і НБУ прийняти умови, висунуті МВФ. Слід, однак, зазначити, що рух до лібералізації ринку зумовлювався не лише вимогами МВФ, а й прагненням вирішити проблеми зовнішньоекономічних розрахунків, спричинені дисбалансом попиту і пропозиції валюти та обмеженим доступом до її купівлі. Експерти Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України пов'язують падіння експорту в першому кварталі 1999 року (на 18%) із проблемами вільної купівлі-продажу валюти на ринку.

Прийняттю остаточного рішення стосовно лібералізації валютного та відкриття міжбанківського ринків передувала низка заходів, спрямованих на послаблення відповідних обмежень. Насамперед 24 лютого Національний банк своєю постановою збільшив розмір ма-ксимального відхилення від офіційно-го курсу за операціями купівлі-продажу готівкової валюти — з 5 до 10%. Крім того, з 5 до 10% збільшено розмір максимально допустимої маржі між курсами купівлі та продажу за операціями в обмінних пунктах банків.

Наступним кроком НБУ на шляху лібералізації валютного ринку став дозвіл банкам на:

придбання валюти для некритичного імпорту;

купівлю валюти під погашення кредитів резидентів у вільно конвертованій валюті;

надання кредитів для купівлі валюти резидентами.

Упевнившись, що ситуація на валютному ринку перебуває під контролем, НБУ в березні 1999 року приймає рішення про відкриття міжбанківського ринку та призупинення до особливого розпорядження операцій із купівлі-продажу валюти на УМВБ.

Умови купівлі валюти на міжбанківському ринку залишилися практично такими ж, як і на біржовому: банки, перевіривши необхідні документи клієнтів, мали право купувати валюту лише за їхні кошти. Робота із власними коштами все ще заборонялася.

Процес формування офіційного курсу гривні зазнав істотних змін. На УМВБ офіційний курс визначався шляхом встановлення фіксингу. На міжбанківському ринку він встановлюється