Про масштаби цього специфічного явища української економіки свідчать дані Державного комітету статистики України. Згідно з цими даними для виконання обсягу робіт (послуг), випуску продукції у листопаді 2000 року було задіяно загалом 89,8% штатної чисельності найманих працівників, а в промисловості - 84,7%. Надлишок робочої сили становив майже 1,4 млн. працівників, із них кожен другий - зайнятий на промислових підприємствах [21, 23].

Адміністрація підприємств продовжує використовувати такі форми утримання надлишкової робочої сили як вимушені відпустки, в яких протягом 2000 року перебувало близько 2,2 млн. працівників (16,1% загальної чисельності працівників) і зайнятість близько 1,8 млн. осіб (13,3% зайнятих) на умовах неповного робочого дня (тижня). Масштабні тривалі неоплачувані відпустки і поширення зайнятості в умовах неповного робочого часу - один із найхарактерніших феноменів української економіки [4, 273].

Щоб протистояти цьому явищу, Постановою Верховної Ради України від 15 листопада 1996 року набрав чинності Закон України "Про відпустки". Згідно з ним змінився порядок надання відпусток без збереження заробітної плати, в тому числі з ініціативи адміністрації. Змінено методологію обліку непрацюючих з ініціативи адміністрації щодо простоїв. Так, з 1997 року органами державної статистики обліковуються лише вимушені втрати робочого часу від відпусток з ініціативи адміністрації й від переведення працівників на неповний робочий день чи тиждень. У 1999 році у відпустці з ініціативи адміністрації (в основному неоплачуваній) перебував кожний п'ятий працівник і не відпрацював з цієї причини в середньому 530 годин. Практика надання таких відпусток була найпоширенішою в промисловості й будівництві (у них перебувало відповідно 37,4% і 44,4% загальної чисельності працюючих у галузі)., а в регіональному розрізі - в Житомирській і Чернівецькій областях (відповідно 29,9% і 32,8% загальної чисельності працівників області). Найменша частка таких працівників за галузями економіки була в сфері освіти (4,9%), соціального забезпечення (4,5%), зв'язку (3,3%), фінансування, кредитування та страхування (2,6%), а в регіональному розрізі - в АР Крим (16,1%) і Донецькій області (17,9%), містах Києві (12,9%) і Севастополі (9,7%) [8, 212].

У 1999 році серед загальної чисельності працівників найбільше таких, котрі вимушено працювали в режимі неповного робочого часу, було в Сумській (27,4%), Івано-Франківській (25,3%), Запорізькій і Дніпропетровській областях (по 24,5%), а найменше - в Одеській області (11,3%), містах Києві (9,8%) і Севастополі (9,3%). У галузевому розрізі з-поміж загальної чисельності працівників галузі найбільше неповністю зайнятих в заготівельній сфері (45,8%), на транспорті (37,4%), у геології й розвідці надр, геодезичній і гідрометрологічній службі (32,8%), науці й науковому обслуговуванні (29,8%), а найменше - у фізичній культурі й спорті (4,0%), освіті (3,7%) та соціальному забезпеченні (3,2%) [2,163].

Легалізації прихованого безробіття мало сприяти введення в дію з 1 січня 1999 року нових положень Закону України "Про зайнятість населення". Але ця норма набула чинності лише з 1 січня 2001 року [20, 80]. Вона передбачає надання компенсаційних виплат працівникам, котрих звільнюють, за рахунок державного фонду сприяння зайнятості населення, а не за рахунок коштів підприємств, установ та організацій. Проблемами зайнятості населення, координацією діяльності підприємств на забезпечення старих та створення нових робочих місць, питаннями швидкого пристосування до нових ринкових умов мільйонів громадян опікується державна служба зайнятості. Послугами цього інституту користується приблизно кожен другий безробітний. Так, протягом 2000 року на обліку в службі зайнятості перебувало 2,7 млн. незайнятих громадян.

На перше січня 1995 року в Україні було 82232 особи, зареєстровані в державній службі зайнятості як безробітні, а на початок 2000 року чисельність таких осіб була в 14,3 рази більшою у стільки ж за цей період зріс і рівень безробіття. Чисельність незайнятих громадян, які звернулися до даної інституції за сприянням у працевлаштуванні, за цей же період зросла у 10,6 разів [35, 184].

На початок 2000 року серед загальної чисельності зареєстрованих безробітних (1174,5 тис. осіб) найбільшу частку становили громадяни з робітничими спеціальностями (622,5 тис. осіб) і службовці (375,8 тис. осіб). Причому 62,1% серед них становили жінки, а 30,5% - молодь віком до 28 років.

Однією з важливих проблем працевлаштування є невідповідність професійно-кваліфікаційної структури безробітного населення потребі робочої сили. Для її вирішення існує система переорієнтації, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятого населення. Так, з метою отримання та набуття нової професії державними службами зайнятості у жовтні 2002 року було направлено на навчання 13,6 тис. безробітних. Загалом за направленням цих установ у навчальних закладах усіх типів на початок листопада 2002 року проходили професійне навчання 32,8 тис. безробітних, з яких більш ніж дві третини (70,6%) складали жінки і більшу половину (58,6%) - особи у віці до 28 років [5, 43].

Поряд з працевлаштуванням на постійній основі одним з напрямів реалізації політики зайнятості є організація громадських робіт. Кількість громадян, які брали участь у таких роботах, на 1 листопада 2002 року проти даних на 1 листопада 2001 року збільшилася в 1,5 рази та становила!3,9 тис. осіб, що складає лише 1,4% чисельності незайнятого населення, яке перебувало на обліку в державній службі зайнятості [22, 168].

З 2001 року відбувся перехід на страхові засади соціального захисту громадян від безробіття відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 року. Очікують, що це сприятиме пошуку нових неординарних підходів до