Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про-ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу-вання валют окремих країн до національних валютних сис-тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти Резервна валюта — національна валюта провідних держав світу, яка нагромаджується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків.

, статус яких одержали американський долар і англій-ський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на-явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са-мого початку виконував роль резервної валюти лише част-ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак-тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно-го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан-дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", складо-вими частинами якого були статути Міжнародного валютно-го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз-витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних об-межень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраж-дали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:*

збереження ролі золота як платіжного засобу та розра-хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;*

встановлення офіційних курсів валют через визначен-ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;*

прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото; *

здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валют-ного резерву для проведення стабілізуючих операцій на ва-лютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що на-давалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (мас-штабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснювати-ся лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фак-тично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.

Першим кроком на шляху до формування нової валют-ної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запози-чення, а поворотним моментом стала відмова США від віль-ного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.

СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. МВФ визначає вартість СДР на основі середньозва-женої величини ринкового курсу "валютного кошика" п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відпо-відного року становила (див. табл. 1):

Таблиця 1. Визначення вартості СДР

Назва валюти |

1981 |

1986 | 1991 |

1996

Долар США |

42 |

42 |

40 |

39

Марка ФРН |

19 |

19 |

21 |

21

Японська єна |

13 |

15 |

17 |

18

Фунт стерлінгів |

13 |

12 |

11 |

11

Французький франк |

13 |

12 |

11 |

11

Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР перегля-даються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засо-би можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР.

4. Кінгстонська валютна система

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних