Представниками “школи людських стосунків”, крім М.П. Фоллет, були також Ч. Барнард і Е. Мейо. Ч. Барнард, зокрема, присвятив свої дослідження вивченню неформальних організацій у рамках формальних і сформулював теорію прийняття влади, яка стверджувала, що люди самі вирішують, виконувати їм накази, чи ні. Як правило, накази виконуються тоді, коли це приносить особисту вигоду виконавцям.

Експерименти, які Е. Мейо проводив у Хоуторні у 1927-33 рр., дали можливість зробити висновок, що високу продуктивність забезпечує не лише раціоналізація роботи, але і стосунки, які склалися між людьми в процесі її виконання. Створення комфортних у психологічному плані умов роботи (доброзичливе, уважне ставлення керівництва до робітників, довіра до керівника тощо) сприяє покращенню їх роботи.

На основі робіт Е. Мейо, М. Фоллет та Ч. Барнарда була сформульована нова філософія людських відносин. Вчені почали надавати ве­ликого значення психологічним мотивам поведінки людей у процесі виробництва, проблемам групових відносин, груповим нормам, конфліктам і співробітництву, комунікаційним бар'є­рам, неформальним організаціям.

У 60-70-х роках теорія людських відносин посту­пово стала відходити на другий план. Її витіснила теорія "людських ресурсів", яка ставила перед собою задачі підвищення професійного і творчого потенціалу працівників організацій. Найвідомішими представниками цієї школи є А. Маслоу та Д. МакГрегор. Зокрема, А. Маслоу спрямував свої зусилля на вивчення потреб індивідуумів, на основі чого розробив ієрархію потреб працівників і теорію мотивації, котра була побудована на таких припущеннях щодо людської натури: 1) людські прагнення потребують задоволення; 2) людські дії спрямовані на повне задоволення бажань, а досить часто індивіди не мають змогу це зробити. А. Маслоу підкреслював, що не слід перебільшувати значення грошей у стимулюванні працівників. Він відзначав, що в обов'язки менеджера має входити створення відповідного клімату, за якого працівники прагнутимуть найкращим чином проявляти свої здібності.

Д. МакГрегор застерігав від спрощеного підходу до проблеми людських стосунків, що було притаманне класичному менеджменту.

Ще однією школою гуманістичного напрямку була поведінкова школа або, як її ще називають, “біхевіористська”. Головним завданням її прихильників (Ф. Герцберг, Д. МакКлеланд та ін.), які взяли за основу класифікацію потреб А. Маслоу, було визначення і аналіз мотивів поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організаційному оточенні. Надбання цієї школи використовуються сьогодні практично всюди, вони дозволяють підсилити мотивацію людей до праці. Ґрунтовний аналіз різних поведінкових теорій буде зроблений при вивченні такої функції менеджменту, як мотивація.

Завершити перелік шкіл управління, що виникли на початку формування менеджменту як науки можна характеристикою школи науки управління, котра використала кількісний підхід до менеджменту. Вона отримала свій розвиток в роки другої світової війни, яка примусила Англію, а потім і США почати використовувати кількісні підходи до розподілу ресурсів найефективнішим способом.

Кількісні методи фокусуються на використанні математики, статистики, а також інформаційного забезпечення з метою розробки, обґрунтування управлінських рішень та підвищення їх ефективності. У подальшому вони дістали назву “Дослідження операцій” і найбільше використовуються у операційному менеджменті для вирішення виробничих завдань. Значно підвищили ефективність цих методів сучасні комп’ютерні системи, які дозволили застосовувати для вирішення складних задач новітні інформаційні технології .

3. Сучасні підходи до менеджменту

Як видно із викладеного вище, уявлення про менеджмент як систему знань формувалось під впливом світового суспільного і економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З’явились нові можливості для росту бізнесу, особливо у галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало більш динамічним внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Велике значення у цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба у появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії. Відповідно до вимог часу у 60-70-ті роки сформувалися два підходи до управління організаціями, які інтегрували попередній досвід. Вони були названі системним та ситуаційним.

В основі системного підходу лежить поняття системи.

Система (від грецького – утворення, складання) – це організована множина взаємопов’язаних компонентів та елементів, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем в процесі досягнення поставлених цілей.

Елемент системи – це самостійна (відокремлена) її частина, що має свої специфічні риси, властивості та особливе призначення і проявляє притаманні йому властивості лише при взаємодії з іншими елементами.

Будь-яка організація розглядається як відкрита система, що постійно взаємодіє із зов­нішнім середовищем; вона складається із взаємозалежних підсистем, що знаходяться одна з одною в організаційних від­носинах.

Взаємодія організації із зовнішнім оточенням може бути описана такою послідовністю:

1. Надходження інформації про стан ринку, на якому працює організація.

2. Надходження інформації про внутрішні складові організації.

3. Аналіз керівництвом отриманої інформації і прийняття рішень.

4. Надсилання розпоряджень, наказів працівникам організації, щодо дій, які слід виконати, щоб досягти поставленої мети.

5. Мотивування працівників.

6. Виконання працівниками певного обсягу робіт.

7. Досягнення мети.

8. Вплив мети на зміну ринкової ситуації і її внутрішнього середовища.

Системам притаманні певні властивості:

Цілісність – система виступає як цілісний об'єкт, більшою чи меншою мірою відокремлений від зовнішнього середовища.

Взаємопов’язаність – всі елементи системи