Високим є рівень загальної захворюваності громадян на тлі значного збільшення чинників ризику захворювань - тютюнопаління, вживання алкоголю і наркотиків, низька фізична активність, нераціональне харчування, несприятливе середовище життєдіяльності - передусім серед молодого покоління, епідемії туберкульозу та ВІЛ/ СНІДу.

Яскраво виражена нерівність у питаннях охорони здоров'я проявляється у різких відмінностях показників захворюваності забезпечених і малозабезпечених груп населення (показники поширеності низки неінфекційних захворювань різняться більш як утричі) за високої питомої ваги бідного населення в Україні.

На сьогодні діяльність галузі вимушено орієнтована на утримання існуючої мережі закладів, а не на задоволення потреб пацієнтів. Така ситуація склалася внаслідок непослідовної державної політики, коли планування та фінансування діяльності державних і комунальних закладів охорони здоров'я здійснюється відповідно до їхніх потужностей, а не обсягів та якості допомоги, яка ними надається. Існуюча система фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров'я не стимулює надавачів медичної допомоги до задоволення потреб окремого пацієнта і до поліпшенні якості допомоги. Такий підхід призвів до хибного уявлення про те, що існуючі в галузі охорони здоров'я проблеми пов'язані виключно з браком ресурсів [10, c.36].

На сьогодні галузь потребує розробки та прийняття Закону України "Про систему охорони здоров'я та медичну діяльність", нормативів подушного фінансування первинної медико-санітарної допомоги з урахуванням віку й статі хворих і тарифів оплати спеціалізованої медичної допомоги, розробки програми пільгового кредитування та закупівлі в лізинг медичного обладнання для некомерційних медичних підприємств і закладів різних форм власності, внесення змін до нормативних актів Міністерства фінансів України та Державного казначейства України, внесення змін до Бюджетного кодексу України, спрямованих на створення можливості взаєморозрахунків між місцевими бюджетами за надання медичної допомоги громадянам, які постійно не проживають на території, де їм було надано таку допомогу. На рівні органів місцевого самоврядування має бути розроблено цільові програми з урахуванням показників стану здоров'я та потреб населення цієї території для формування відповідного замовлення.

Однією з найбільших проблем залишається неузгодженість обсягів державних гарантій щодо надання медичної допомоги населенню з фінансовими ресурсами, що виділяються державою на охорону здоров'я.

Основним офіційним джерелом фінансування галузі охорони здоров'я в Україні залишаються Державний бюджет і бюджети місцевого та регіонального самоврядування [16, c.126].

Структура фінансових надходжень, що утворилася, призводить до порушення основоположних принципів організації сучасних систем охорони здоров'я: солідарності та справедливості. Збільшення як в абсолютному, так і у відносному вимірі загальних витрат на медичне обслуговування не задовольняє населення. Більше половини громадян (51,6%) характеризують витрати на медичну допомогу як непосильні.

Держава має контролювати свої витрати. Зокрема, для охорони здоров'я ми пропонуємо забезпечити постійний моніторинг витрат шляхом запровадження системи Національних рахунків, що довело свою ефективність у багатьох країнах світу.

Нарешті спільними зусиллями ми маємо поставити крапку в нашому розумінні ст. 49 Конституції України щодо повної безоплатності медичної допомоги в державних і комунальних медичних закладах незалежно від її обсягу для всіх громадян. Адже відомо, що винятково Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків (ст. 95 Конституції України).

Тому вкрай необхідним є впорядкування базового пакета медичної допомоги, що забезпечується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, а це паралельно з підвищенням заробітної плати медичним працівникам зменшить корупцію та хабарництво в охороні здоров'я.

Розширення офіційної фінансової бази сектора охорони здоров'я можливе за рахунок залучення коштів працедавців, фондів соціального страхування та населення, розвитку різних форм добровільного страхування та поступового впровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

В умовах надзвичайно обмеженого фінансування галузі існуюча структура системи медичного забезпечення є неефективною. Відбувається зсув структури надання медичної допомоги в бік стаціонарного лікування і спеціалізованої амбулаторної допомоги. Обсяги фінансування первинної медичної допомоги становлять 5% витрат на охорону здоров'я і не відповідають її навантаженню за обсягами медичної допомоги (понад 80% первинних звернень пацієнтів по медичну допомогу), тоді як за існуючої системи левова частка фінансових ресурсів охорони здоров'я (понад 80%) спрямовується на утримання стаціонарних закладів охорони здоров'я старої структури. Водночас відбувається слабкий розвиток стаціонарозамінних технологій, які дають можливість зекономити кошти для потреб пацієнта.

Основні проблеми, пов'язані з трудовими ресурсами галузі, полягають у відсутності системи прогнозування кадрового забезпечення галузі охорони здоров'я та формування адекватного державного замовлення у державних закладах освіти, спотвореній структурі підготовки лікарських кадрів за спеціальностями (переважання спеціалістів вузького профілю над спеціалістами первинної ланки), нераціональному співвідношенні між кількістю лікарів та середнім медичним персоналом.

Кількість, пропорція та рівень підготовки медичних і управлінських кадрів у галузі охорони здоров'я не відповідають потребам держави. Катастрофічно не вистачає кваліфікованих управлінців (економістів, аналітиків і фінансистів). Украй слабкий рівень підготовки керівників та управлінців середньої та вищої ланок у сфері охорони здоров'я. Недосконалою є система перепідготовки медичних і управлінських кадрів у нових умовах господарювання та змін у галузі охорони здоров'я.

Ганебним залишається рівень оплати праці медичних працівників, який утричі нижчий, аніж заробітна плата у промисловості, що не створює мотивації у медичного персоналу для підвищення якості та інтенсифікації праці в медичній сфері.

Основою розв'язання цих проблем є впровадження системи наукового прогнозування загальнодержавних потреб у медичних кадрах (лікарях, середніх медичних працівниках та управлінцях у сфері охорони здоров'я) з урахуванням напрямів і темпів структурних та функціональних перетворень у системі охорони здоров'я України, а також узгодження рівня оплати праці медичних працівників з рівнем середньої заробітної плати у