Ринкові чинники:

? проблеми, які утворилися промисловими структурами внаслідок розпаду СРСР;

? високий ступінь конкурентного середовища на українському ринку;

? складність із виходом на внутрішній ринок.

Чинники фінансово-господарського характеру:

? сезонний характер випуску продукції;

? дефіцит власних коштів;.

? недостатня завантаженість виробництва;

? висока плинність кадрів.

Макроекономічні чинники:

? недосконале податкове забезпечення;

? зниження макроекономічних показників;

? низька інвестиційна привабливість швейної галузі України.

Причини виникнення таких тенденцій можна знайти у сфері міжнародної торгівлі. Українське текстильне виробництво здебільшого зорієнтоване на зовнішні ринки, але не є там повноцінним конкурентом, оскільки для захисту внутрішніх виробників більшість країн-імпортерів застосовують низку обмежень. Зокрема, найпоширеніше з них – це квотування імпорту готової продукції. Тому, з метою уникнення негативних наслідків таких обмежувальних заходів іноземні компанії використовують схеми роботи з давальницькою сировиною [30].

Як наслідок на українських фабриках виникає нестача власного обігового капіталу, за допомогою якого можна було б розвивати продукцію, зорієнтовану на внутрішній ринок.

Розглянемо вплив використання давальницької сировини на стратегію діяльності підприємств у контексті управління обіговими коштами. Обігові фонди виступають в єдиній формі – продуктивній [31]. Своєю чергою, у виробничо-господарському русі обігові кошти проходять послідовно три стадії свого кругообігу (рис.3.1)

Рис. 3.1. Стадії проходження обігових коштів у виробничо-господарському процесі

У традиційному розумінні, на першому етапі, який має підготовчий характер, виробник авансує грошові кошти, потрібні для початку виробництва. Проте, в нашому випадку, відбувається фактичне виключення цього моменту із загального господарського циклу, оскільки компанія-постачальник надає повний обсяг давальницької сировини. Це призводить до того, що виробник звільняється від проблем, пов'язаних з підготовчими питаннями, але натомість повністю втрачає можливість управління, а отже, – і знижується фінансова стійкість [4]. Така ситуація у контексті довготермінового, індивідуального розвитку підприємства є досить небезпечною.

На другому (виробничому) етапі продовжується авансування вартості створюваної готової продукції, а саме через заробітну плату і пов'язані з нею витрати, перенесення вартості основних фондів. Результатом є випуск готової продукції, після чого настає стадія її реалізації. Відповідно ж до толінгової схеми, лише ця частина традиційного циклу перебуває під контролем фірми-виробника. Виробник зосереджується лише на вузькому профілі надання послуг із виготовлення продукції зазначеного типу [5]. Здебільшого це відбувається на замовлення одного чи кількох іноземних партнерів, які концентрують свою увагу на результаті окремих замовлень і не зацікавлені в розвитку підприємств-виробників.

На третьому етапі кругообігу продовжується авансування продукту праці у вигляді витрат на збутову діяльність. Лише після того, як товарна форма вартості виготовленої продукції перетворюється в грошову, авансовані кошти відновлюються за рахунок частини виторгу, що надійшов, від реалізації продукції. Давальницька схема максимально спрощує цей етап до рівня, наперед узгодженої передачі продукції замовнику. При цьому виробника позбавляють можливості виграшу на ринкових маневруваннях, оскільки ціну продукції зазначають ще під час поставки сировини.

Отже, простежується ситуація, за якої українські фірми, що повністю працюють на давальницькій сировині, перебувають у стані цілковитої залежності від своїх іноземних партнерів. Оскільки, саме вони контролюють найважливіший для будь-якого підприємства процес – перерозподіл основної суми коштів. Як показують дослідження [32;50], "…оплати за виготовлення продукції ледь вистачає на покриття поточних витрат і аж ніяк не сприяє розвитку власного виробництва." Тобто, вітчизняні швейні підприємства знаходяться "на плаву", але через відмову, з певних причин, компаній-замовників від подальшої співпраці навряд чи зможуть довго проіснувати.

У ситуації чіткого дотримання умов укладених договорів така співпраця дає змогу підтримувати зайнятість і навіть давати користь тим регіонам, де розташовані підприємства-виробники. Проте іноземні замовники часто не виконують своїх зобов'язань, що призводить до збоїв у роботі виробника.

Затримки з отримання давальницької сировини і оплати за виготовлену продукцію стали для українських фабрик однією з основних проблем ведення бізнесу. Це призводить до зростання заборгованості вже самого підприємства перед державою чи юридичними особами, а заручником такої ситуації стає власний персонал, який не має змоги працювати та отримувати заробітну плату в достатньому обсязі [33].

Така тенденція ще раз підтверджує небезпечність залежності від роботи за давальницькою схемою. Очевидним є те, що обігові кошти підприємств-виробників недостатні для здійснення диверсифікації виробничо-господарської діяльності, без якої неможливим є повноцінний розвиток швейної галузі.

Щоб покращити ситуацію, яка склалася на більшості підприємств швейної галузі, потрібно докласти чималих зусиль, часу і коштів. Саме недостатність останніх в господарському обігу не дає змоги вітчизняним товарам пробитися на внутрішній ринок і набути ознак масового виробництва. Розглянемо кілька кроків, які могли б наблизити ВАТ ВТШП «Галичина» до внутрішнього ринку:

1. Підвищення інвестиційної привабливості підприємств. Найважливішим аспектом при цьому є позиція держави щодо створення привабливого інвестиційного мікроклімату через систему оподаткування і законодавчого регулювання діяльності галузі. Тому що, без потужних іноземних вливань виробники ще не скоро зможуть відмовитися від співпраці з давальниками, які в нинішніх умовах вкладають кошти на мінімальному рівні. А держава повинна заохотити їх до розвитку підприємств загалом, наприклад за рахунок встановлення пільгового оподаткування на виробництво тих товарів, які будуть виготовлені для українського ринку. Це дасть змогу зменшити собівартість продукції і зробити її конкурентоспроможною, цим самим заохотивши інвестора новим для нього ринком.

2. Активізація кредитної політики. Підприємства не повинні боятися залучення довготермінових кредитних ресурсів, з яких можна сформувати власний обіговий капітал. Ефективність керування обіговими коштами підприємства дуже сильно впливає на результати його фінансово-господарської діяльності, а щоб мати резерви для її покращення потрібно володіти цим капіталом.

3. Викуп (оренда) техніки і технології у підприємств-давальників.