назви «Русь». У давньоруських літо-писах, особливо XII—XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відно-силося до всіх східнослов'янських земель у складі Давньо-руської держави) і вузькому (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Черні-гівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це — землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне, яже ныне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому ре-гіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'я-заних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Росто-вець. Коли на Русі з'явилось кілька міст з назвою Переяс-лав, найперше із них називалося Переяслав Руський.
Б. О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за ме-жами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.
Незалежно від походження, в період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскый языкъ и руский одно есть», - зауважував літописець. По-казовими в цьому плані є літописні визначення «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чи-ном, вже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східно-слов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, криви-чі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільність — народність, яка ді-стала назву «рода руского», «Руси».
Характер політичної діяльності Київської Русі, який ви-значився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.), котрий намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували ку-півлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна торгівля; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніп-ра, в районі Лівобережжя і на острові св. Єлферія (сучас-ний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.
У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа.
В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось воювати з ними. З візантійських дже-рел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений імператорський двір.
Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем ля-гали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. По-зачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.
Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство сина свого й Ігоря — Святослава фактично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб за-побігти новим народним виступам, вона змушена була впо-рядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит ве-ликої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньо-руської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччи-ною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посоль-ствами.
У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські пра-ва. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперерв-них війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозар-ський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Свя-тослава турбувала Константинополь, і візантійська дипло-матія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з од-ним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р. руські дружини на чолі із Святославом з'явилися на Ду-наї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шов-кові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав по-вернувся на Русь. Він посадовив на київському столі стар-шого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Нов-городі — Володимира. Таким чином було покладено поча-ток державній реформі, внаслідок якої Київська Русь не-забаром стане володінням однієї князівської династії.
Другий похід Святослава на Балкани закінчився невда-чею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхіем Русь відмовлялася від претензій на ві-зантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобо-в'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, за-безпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 року в битві
