Кожна типова стратегія, як він вважав, обіцяє лише відносний успіх, оскільки має не тільки переваги, але і чревата ризиками.

Мінімізація витрат і цін за допомогою ефекту масштабу і відповідних технологій дозволяє акумулювати засобу для реінвестування, але не захищає від копіювання таких прийомів конкурентами. Диференціація дає можливість зосередитися не на зниженні витрат, а на утриманні визначеного кола покупців, однак унікальності продукту конкурент може протиставити зниження цін на продукцію аналогічного класу. Концентрація на вузькому сегменті ринку залишає суперників “по ту сторону” сегмента, але здатна викликати ті ж труднощі, що і дві перші стратегії.

Вважаючи ці типові стратегії універсальними, життєздатними і такими, що дають реальну можливість підвищити доходи від інвестицій, М. Портер призвав менеджерів обрати тільки одну з них, щоб не розпорошувати ресурси і не застрягти на середині шляху. Для правильного вибору він рекомендував вивчити ланцюжок створення фірмою споживчих цінностей, визначений ланка якої варто зробити ключовим, тобто таким, що створює конкурентні переваги. Їм може бути виробнича діяльність, збут, обслуговування і т.д.

У 1995 р. М. Треси і Ф. Вірсема, представники консалтингової фірми CSC Index, виступили з пропозицією, що нагадувала типові стратегії М. Портеру2. Вони радили кожної компанії ретельно вивчити, чим вона найбільш приваблива для споживача, і перетворити власну унікальну цінність у довгострокову стратегію (іншими словами, визначити свої сильні сторони і зміцнювати їх). Для цього фірмі рекомендувалося обрати одну з трьох “ціннісних дисциплін”: безупинно поліпшувати або виробничі процеси, або продукцію, або прийоми обслуговування клієнтів. Вибір повинний був бути максимально продуманим, інакше, затверджували автори концепції, фірма зіб'ється зі шляху і потерпить крах [11, c. 198].

При видимій простоті незручність даної концепції полягала не тільки у твердій спеціалізації на якійсь одній стратегії, але й у необхідності безпомилкового вибору, що при динаміку ринку представляє складну задачу. Однак головне полягало в тому, що М. Треси і Ф. Вірсема, як і їхні попередники, розглядали конкуренцію як битву, у якій “переможець одержує всі”.

Спробою вирішити дилему “конкуренція чи співробітництво” стала теорія “соконкуренції” (співробітництво плюс конкуренція), запропонована А.М. Бранденбургером (Гарвардський університет) і Б. Дж. Нейлбаффом. У бізнесі, вважають вони, немає фатальної неминучості виграшу одних і програшу інших; одержувати вигоду можуть багато учасників. Вчені запропонували застосувати теорію ігор, що дозволяє, на їхню думку, проводити гнучкі комбінації: змінювати на вибір склад гравців, варіювати внесені учасниками бізнесу цінності, визначати правила і тактику гри, її масштаби і рамки.

3. Основні типи і види конкуренції

3.1. Економічна монополія в умовах ринкової економіки й адміністративна монополія галузевого міністерства

При розгляді економічної моделі чистої монополії ми припускали, що підприємство-монополіст не зіштовхується з конкуренцією ні в яких формах і цілком контролює ціну товару, що випускається. Однак наскільки реальною є така ситуація в умовах ринкової економіки розвинутих країн? Уявимо собі, що в результаті концентрації виробництва і шляхом поглинання одних фірм іншими однієї з фірм удалося монополізувати виробництво деякого товару. Розглянемо деякі форми конкуренції, що все-таки будуть впливати на поводження монополіста при цих умовах [6, c. 289]:

1. Потенційна конкуренція (можливість появи в галузі нових виробників). Якщо бар'єри для входу в галузь не є нездоланними (а нездоланними можуть бути лише бар'єри юридичного характеру, тобто заборона займатися даним видом діяльності), то завжди існує можливість проникнення в галузь нових фірм. При цьому чим вище монопольний прибуток діючої фірми, тим сильніше буде небезпека потенційної конкуренції.

2. Конкуренція нововведень (тут маються на увазі як нові технологічні процеси виробництва товару, так і удосконалювання його споживчих властивостей, і поява нових товарів - замінників даного). Цей вид конкуренції особливо важливий у даний час, в умовах постійного відновлення товарного асортименту і тенденції до скорочення життєвого циклу товару. У силу цих причин монополіст не може почувати себе в безпеці, тому що погроза конкуренції може виникнути із самої несподіваної сторони - від невеликої дослідницької фірми, що розробила удосконалений варіант товару, чи з який-небудь дуже далекої в технологічному відношенні галузі, де впроваджене проте виробництво близького по призначенню товару. Єдине, що може зробити монополіст у цих умовах, - це спробувати випередити при впровадженні нововведень можливих конкурентів, тобто він змушений займатися як якісним удосконалюванням товару, так і впровадженням нових, більш економічних способів його виробництва з наступним зниженням ціни.

3. Конкуренція з боку товарів-замінників. Існує цілий ряд товарів, у тім чи іншому ступені що заміняють даний товар. Очевидно, що всі виробники взаємозамінних товарів є конкурентами, причому, навіть якщо виробництво кожного з цих товарів контролюється тільки однією фірмою, конкуренція все-таки зберігається. Відносини взаємозамінності можуть бути дуже складними і дуже нетривіальними, так що монополізувати виробництво всіх товарів-замінників даного часто виявляється неможливим (особливо, прибігаючи лише до економічних методів).

4. Конкуренція з імпортними товарами. Внутрішній ринок кожної країни характеризується більшим чи меншим ступенем відкритості з погляду можливості доступу на цей ринок товарів іноземного виробництва. Ясно, що в умовах вільної зовнішньої торгівлі