фірма, що монополізувала виробництво в масштабах однієї країни (чи навіть декількох країн), усе-таки не буде обгороджена від конкуренції і не доможеться абсолютного контролю над ринком.
З усіма перерахованими вище формами конкуренції зіштовхується виникла з концентрації виробництва і незахищена державною владою монополія в умовах ринкової економіки, що дуже обмежує силу цієї монополії.
Інший характер носить монополія в умовах командно-адміністративної системи (мається на увазі вітчизняна економіка дуже недавнього минулого). Така система характеризується абсолютною державною монополією, в основі якої лежать три монопольних права: монополія на власність, монополія на підприємницьку діяльність і монополія зовнішньої торгівлі. Свої монопольні права в тій чи іншій області виробництва держава здійснює через спеціально створені органи керування - міністерства і відомства. Міністерство не тільки контролює виробництво на діючих підприємствах, але і визначає доцільність будівництва нових підприємств, їхнє місцезнаходження і потужності, тобто воно обгороджено від потенційної конкуренції. Міністерство займається розробкою нових товарів і технологій (через свої головні НДІ і КБ), визначає плани технічного переозброєння виробництва, тобто конкуренція нововведень йому також не загрожує. Міністерство часто контролює виробництво всіх родинних товарів, чим зводить до мінімуму конкуренцію товарів-замінників. Міністерство робить також значний вплив на закупівлі товарів по імпорті, надаючи інформацію про потребу в даних товарах і ступені її задоволення.
Унаслідок цих причин монопольна сила галузевого міністерства значно вище, ніж в економічної монополії в умовах ринкової економіки.
Слід зазначити, що на практиці схема управління виробництвом товарів могла бути і не настільки твердої. Цілий ряд товарів (побутова техніка і т.д.) вироблявся підприємствами декількох міністерств (хоча й у цьому випадку роль головного міністерства залишалася дуже високої). Усе-таки логіка приведених міркувань дозволяє зрозуміти найважливіші відмінності монополії, що виникла по економічних причинах, від монополії, що охороняється законом і державною владою.
3.2. Внутрішньогалузева та міжгалузева конкуренція
У системі конкуренції чітко виділяють дві її основні форми: внутрішньогалузеву (основні аспекти якої ми розглянули) та міжгалузеву. Їм властиві певні загальні риси та спеціфічні особливості.
Спільним для обох форм конкуренції виступають [9, c. 97]:
єдина мета – максимізація прибутку;
один і той самий інструментарій досягнення мети – механізм цін (погляд представників класичної політичної економії);
однакова економічна основа – різниця між вартістю та витратами виробництва.
Міжгалузева конкуренція полягає в боротьбі підприємців різних галузей за найбільш прибуткове вкладення капіталу, за отримання рівновеликого прибутку на рівновеликий авансовий капітал, за більш “справедливий“ розподіл сукупної додаткової вартості, створеної у суспільному господарстві.
Міжгалузева конкуренція зумовлюється тим, що у різних галузях при єдиній нормі додаткової вартості і рівновеликому авансованому капіталі індивідуальна норма прибутку є різною. Це спричиняється рядом факторів як-то [12, c. 206]:
неоднакова швидкість обігу капіталу і пов’язана з цим різна річна маса додаткової вартості;
відмінності в органічній будові капіталу.
Ці суперечності розв’язуються через міжгалузеву конкуренцію за допомогою переливання капіталів з галузей з низькою нормою прибутку у галузі з більш високими нормами прибутку.
Переміщення капіталів здійснюється у різних формах:
створення капіталом, зайнятим у одній галузі нових підприємств в інших галузях;
міжгалузеві злиття та поглинання;
виробництво товарів-замінників.
тощо.
При цьому регулятором виступає середня норма прибутку – це рівний прибуток на рівновеликий капітал незалежно від його органічної будови. Цей показник є своєрідною межею переміщення: коли власник підприємства бачить, що він при всіх інших рівних умовах отримує рівновелику норму прибутку на вкладений у різні галузі капітал, - він заспокоюється, припиняючи переміщення капіталу. Таким чином досягається певна загальноекономічна рівновага, яка однак, не є вічною. Вона може бути зруйнована у разі, якщо попит в певній галузі починає перевищувати пропозицію: тоді ринкові ціни піднімаються вище рівня суспільної вартості, в результаті чого ця галузь стає більш прибутковою.
Однак даний момент вимагає вже більш детального розгляду сутності внутрішньогазузевої конкуренції.
Внутрішньогалузева конкуренція – це суперництво між підприємцями, що виробляють однорідну продукцію в одній галузі, за більш вигідні умови виробництва та реалізації продукції, тобто за отримання надприбутку (надлишкової додаткової вартості), який з’являється на окремих підприємствах внаслідок зниження індивідуальної вартості товару порівняно з його суспільною вартістю.
Сутність механізму внутрішньогалузевої конкуренції з одного боку дуже проста, однак щоб осягнути її повною мірою може знадобитися дуже багато часу. У чому ж вона полягає?
Кожне з підприємств має свій власний рівень індивідуальних витрат виробництва, оскільки через відмінності в технічному оснащенні, загальній організації управління підприємством тощо витрачає різний індивідуальний час на виготовлення продукції. Проте вартість товару на ринку визначається не індивідуальною, а суспільно необхідною працею. Тому індивідуальні вартості в процесі конкуренції урівнюються в єдину суспільну (або ринкову) вартість, керуючись при цьому положеннями закону вартості. Відповідно до цього закону товари виробляються та обмінюються еквівалентно, відповідно своїй вартості.
Отже, ті з товаровиробників, які витрачають на виробництво товару більше праці. Ніж потрібно суспільству, банкрутують, ті ж, які витрачають менше, - збагачуються. При цьому слід враховувати й той факт, що ринкова вартість товару залежить ще й від обсягів продукції, що випускається. Якщо переважна маса продукції виробляється на середніх за технічним рівнем підприємствах, то саме їх умови формуватимуть суспільно необхідні витрати праці і ринкову вартість товару.
Таким чином, основою успіху у внутрішньогалузевій конкуренції є, ]:
дотримання низьких витрат виробництва;
зниження ресурсомісткості виробництва;
підвищення ефективності роботи основного капіталу;
переваги в організації виробництва та загальному управлінні підприємством.
Найчастіше, коли необхідні точні кількісно виражені результати, для аналізу обирають лише декілька критеріїв, як-то
кількість продавців-характер продукту;
кількість покупців та продавців (модель ринків за Штакельбергом);
взаємозамінність товарів, що пропонуються різними підприємствами та взаємозалежність цих підприємств (модель ринків за Е. Чемберліном) (табл.
