Проте таке рішення виявилося несподіваним. На наступних стадіях кризи стало очевидним, що воно підтримувалося значною частиною промислової олігархії (насамперед видобувного сектору як головного експортера), зацікавленої в підвищенні конкурентоспроможності і скороченні власної внутрішньої заборгованості. Такі газові і нафтові компанії, як «Газпром», ЮКОС і «Сибнефть», мали колосальну заборгованість, у тому числі податкову. Наступні політичні й економічні рішення показали, що основна проблема полягала в гострій політичній кризі, що вразила країну після 1993 р.

У традиційному аналізі фінансового становища країн застосовується набір показників, що включає поточне сальдо платіжного балансу, тенденції валютних курсів і коефіцієнти ліквідності. У недавніх кризах у східноазійських країнах основні риси попередніх криз були відсутні, їм передували збалансованість бюджетів, стабільність заборгованості і лише незначне завищення валютних курсів. Більшість пояснень зводилося до значного збільшення короткострокової заборгованості. Основним моментом тут є розходження між неплатоспроможністю і неліквідністю. Неплатоспроможність означає нестачу чистих активів для покриття заборгованості за рахунок майбутніх надходжень, а неліквідність — брак коштів для покриття поточної заборгованості незалежно від спроможності її довгострокового обслуговування.

Платоспроможний позичальник може відчувати гостру кризу ліквідності, якщо в нього немає можливості продовжувати запозичення на ринку капіталів для виконання зобов'язань із обслуговування поточної заборгованості. Типова риса кризи ліквідності — раптова реакція кредиторів на дії інших кредиторів, а не на стан боржників. Тут дуже корисним показником є відношення короткострокових зобов'язань до короткострокових активів (резервів) країни.

Його розмір, що перевищує одиницю, сам по собі не є причиною кризи, коли незабаром усталеність підтримається пролонгацією кредиту іноземними кредиторами, але вказує на потенційну небезпеку кризи, тому що сигналізує кредиторам про брак іноземної валюти для задоволення всіх їхніх вимог.

Саме в цьому полягала ситуація у трьох східноазійських країнах, що найбільше постраждали від кризи (Індонезії, Південній Кореї, Таїланді), так само, як і в Росії. У той же час ситуація в деяких інших країнах із ринком, що формується (Аргентині, Південної Африці), була настільки ж нестійкою. Це означає, що інформація, яка міститься в показниках ліквідності, лише сигналізує про ймовірність кризи довіри (або спекулятивної атаки), що виливається в масований відплив капіталів і призводить до паніки серед інвесторів.

Вірус східноазійської кризи вразив більшість країн із ринками, що розвиваються, включаючи Росію. Втрата довіри в кількох країнах викликала відплив капіталів з усього регіону, кризу ліквідності й обвал валюти. Та ж логіка діяла й у Росії при загостренні проблеми довіри. Панічна реакція інвесторів посилилася через побоювання девальвації в Китаї, підозр щодо японської йєни, а також зниження світових цін на нафту. Каналом передачі вірусу послужили також фінансові зв'язки між фінансовими ринками, що розвиваються. Наприклад, південнокорейські банки акумулювали солідні пакети державних зобов'язань Росії і Бразилії, а бразильські банки мали інвестиції в російські ДКЗ. Коли корейські банки, зіштовхнувшись із проблемою ліквідності, продали обидва види активів, це викликало таку ж реакцію з боку бразильських інвесторів і призвело до загального падіння цін активів на ринках, що формуються. Можна зробити висновок, що Росія відчула типовий приклад зараження фінансовим вірусом, тобто терміни і швидкість перебігу російської кризи були виразно пов'язані з подіями в Східній Азії, але сама криза не була випадковою, тому що серйозні проблеми, що лежать в її основі, не могли бути не поміченими інвесторами. У багатьох відношеннях економічна ситуація в Росії в 1997 р. ілюструє як досягнення, так і недоліки макроекономічної стабілізації. Хоча в країні вдалося знизити інфляцію й встановити довіру до можливості підтримувати стабільність валюти, ці успіхи підривалися цілою низкою кредитно-грошових і структурних проблем. Серед них:

низький рівень монетизації економіки, що веде до її доларизації і поширення грошових сурогатів у формі бартеру, натуроплати, простих
переказних векселів;

безпосередньо пов'язана з проблемою грошових сурогатів
проблема неплатежів між підприємствами, у розрахунках із бюджетом,
за податками та заробітної плати;

бюджетна незбалансованість, що залишалася ахіллесовою п'ятою
фінансової стабілізації в умовах, коли ухилення від сплати податків
перетворилося в національний спорт;

мікроекономічні умови, що перешкоджали активній
реструктуризації й участі банківського сектору в інвестиціях у реальну
економіку.

Таким чином, російська економіка, являла собою суперечливу картину. Падіння виробництва тривалося. Фінансова стабілізація залишалася вкрай неміцною принаймні з двох причин. По-перше, з 1995 p. Росія відчувала значний бюджетний дефіцит, що змушувало уряд збільшувати масштаби внутрішнього боргу. По-друге, банківська система, яка отримувала прибутки в основному за рахунок зростаючого ринку державних цінних паперів, залишалася нестійкою і зовсім не пов'язаною з реальною сферою економіки.

В основі бюджетного дефіциту лежала проблема податкових надходжень. Зникнення централізованого кредитування підприємств стимулювало до несплати податків. З урахуванням неефективної організації державної адміністрації, недостатньої кількості фахівців і величезних масштабів країни, багато підприємств пішли в тіньову економіку. Не маючи змоги вирішити проблему прибутків держбюджету, уряд був змушений усе більше вдаватися до емісії нових державних зобов'язань. Таким чином, дисбаланс, відображений у показниках ліквідності, концентрувався в державному секторі і створював проблему фінансовій стабільності. Розрахунки показують, що для стабілізації держборгу стосовно ВВП на рівні кінця 1997 р. був необхідний первинний профіцит бюджету приблизно на рівні 5%. Це не означає, що Росія до початку кризи була неплатоспроможною, але показує, що нездатність уряду скоротити бюджетний дефіцит підсилювала потенційну небезпеку з погляду вимог короткострокової ліквідності. У липні 1998 р. радикальні заходи були