В даний час антимонопольне законодавство відіграє важливу роль при проведенні угод по злиттю і поглинанню як на національному, так і на міжнародному рівні. Слід, однак, враховувати, що в умовах глобалізації світової економіки і формування міжнародних ринків товарів і послуг обмеження, що накладаються антимонопольним регулюванням на об'єднання МНК, трохи змінилися. Так, якщо на початку 1900-х рр. діяльність Standard Oil Company Trust на ринку Сполучених Штатів з погляду конкуренції була визнана неприйнятною, то на новому історичному витку наприкінці 1990-х рр. об'єднання (або возз'єднання?) правонаступників імперії Рокфеллера — гігантських американських компаній Еххоn і Mobil уже не розглядається як щось протизаконне, оскільки конкурувати їм тепер приходиться вже на світовому ринку з іншими, не менш могутніми МНК.

Холдингові компанії стоять на чолі сучасних МНК, більшість з яких являють собою диверсифіковані концерни, тобто об'єднання підприємств різних галузей і секторів економіки. Розгалуженість ділових зв'язків, багатогалузевий характер діяльності таких структур, підвищення самостійності господарської діяльності окремих підрозділів (особливо — на віддалених географічних ринках), все це значно ускладнює механізм взаємодії і управління МНК. Стає очевидною необхідність фінансово-управлінського центра, що поєднує і координує зусилля всіх партнерів. Цю роль і виконує головна холдингова компанія МНК.

При розширенні бізнесу МНК стає ефективним використовувати ланцюжки холдингових компаній, включаючи проміжні субхолдинги. У цьому випадку головна компанія (як правило — фінансова холдингова компанія) одержує можливість контролювати капітали, що багаторазово перевищують її власний. Цей мультиплікативний ефект розширення впливу є одним з факторів, який дозволяє МНК домогтися успіхів у глобальній конкуренції.

Розгалужені групові структури мають ряд переваг перед одиничними підприємствами:

єдиний центр реалізує стратегічний менеджмент у рамках усієї групи;

єдина фінансова і податкова політика дозволяє маневрувати грошовими ресурсами й інвестиціями;

галузева і географічна диверсифікованість активів знижує загальний ризик діяльності МНК;

вертикальна інтеграція і створення замкнутих технологічних ланцюжків дозволяють знизити виробничі витрати, а також впливати на навколишнє середовище, з огляду на екологічні вимоги;

використання єдиної інфраструктури (банківської, телекомунікаційної, збутової, транспортно-логістичної) при горизонтальній інтеграції дозволяє скоротити трансакційні витрати;

існує велика можливість для ротації кадрів, їхнього навчання, перепідготовки і підвищення кваліфікації, створення стимулів професійного росту.

Важливе значення має правильне розмежування функцій між головною холдинговою компанією МНК і її дочірніми фірмами. Як правило, головна компанія групи здійснює наступні функції:

вироблення довгострокової ділової політики й економічної стратегії всієї групи;

стратегічне управління дочірніми компаніями, включаючи єдину маркетингову, виробничу, фінансову, інвестиційну і кадрову політику;

координацію оперативної господарської діяльності дочірніх підприємств;

координацію НДДКР, виконання великих проектів;

фінансовий і адміністративний контроль діяльності дочірніх компаній, внутрішній аудит.

Таким чином, перераховані стратегічні напрямки діяльності в рамках групи відносяться до компетенції головної холдингової компанії. Оперативні ж питання бізнесу знаходяться в компетенції дочірніх фірм, що мають визначену самостійність у прийнятті рішень з них. Будучи юридичними особами, вони несуть за прийняті рішення економічну і юридичну відповідальність відповідно до місцевих законодавчих норм і своїх статутних документів.

Реалізацію своїх функцій на дочірніх підприємствах головна холдингова компанія здійснює через інститут представників. Представники холдингової компанії є членами рад директорів дочірніх фірм і проводять вироблену на рівні керівництва МНК політику при прийнятті рішень із стратегічних і оперативних питань. З іншого боку, будучи менеджерами холдингової компанії, ці представники можуть входити до складу її ради директорів, а також очолювати діяльність деяких її підрозділів.

1.2 Фінансове та правове середовище функціонування ХК

Після Другої світової війни відбулася суттєва модифікація форм і напрямів вивезення капіталу. Якщо на початку XX ст. переважало вивезення капіталу у формі позичок і портфельних вкладень, капітали спрямовувалися з розвинутих країн у країни, що розвиваються, і переважно в паливно-сировинні галузі, то у повоєнний період випереджаючими темпами почали зростати прямі інвестиції за кордон. Зросла роль міграції капіталу між розвинутими країнами, а її галузева структура зазнала еволюції на користь технологічно- і наукомістких виробництв.

Хоча інтенсифікація вивезення капіталу в повоєнний період пов'язана певною мірою зі значним збільшенням кількості фірм, що здійснюють закордонні капіталовкладення, основна маса капіталовкладень зосередилася в руках міжнародних компаній. Діалектика процесу полягає в тому, Що, з одного боку, вивезення капіталу у формі прямих вкладень сприяє утворенню транс- і багатонаціональних концернів та розширенню їхньої діяльності, а з іншого - саме існування таких компаній неможливе без форсування прямих часток закордонних інвестицій. Питома вага капіталовкладень цього типу в сукупному обсязі приватного довгострокового експорту капіталу всіх країн збільшилася з 10% у 1917 р. до 80% наприкінці 90-х років.

Зростання обсягів вивезення прямих інвестицій відбувається, по-перше, за рахунок вивезення підприємницького капіталу; по-друге, через наступне реінвестування прибутків В одних країнах до прямих інвестицій зараховують також внутрішньофірмові довго- і короткострокові кредити (США Японія ), в інших - тільки довгострокові (окремі країни Західної Європи).

Незважаючи на розбіжності у визначенні предмета прямого інвестування, світове інвестиційне середовище є однаковим для всіх інвесторів. Воно складається з трьох основних елементів: цінні папери (фінансові та прямі інвестиції або фінансові активи), фондові (фінансові) ринки, фінансові посередники (фінансові інститути).

У сучасних умовах економічної глобалізації для інвестора, який має тимчасово вільні кошти і прагне вигідно їх розмістити, існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, національні акціонерні товариства, депозити в національній