Особливості перехідного етапу державного регулювання економіки в Україні

ПЛАН

Вступ

Держава забезпечує економічне, політичне і соціальне життя суспільства. Роль держави особливо важлива у гарантуванні соціального захисту найбідніших верств населення.

Для України, яка переходить до ринкових умов господарювання, важливо не допустити помилок на цьому шляху, використавши досвід інших країн.

Керувати державним сектором через державне планування і прогнозування, виробити пріоритети у формуванні територіальних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, які б забезпечили високу ефективність суспільного виробництва й оптимальну збалансованість національного ринку.

За допомогою державного регулювання визначають напрями розвитку економіки на всіх рівнях (від країни в цілому до первинної ланки-підприємства, об'єднання), поєднують усі функції управління в ході реалізації економічної стратегії.

Суспільство змінюється і разом з ним змінюються наші уявлення про роль держави в економічному і соціальному розвитку. В сучасному суспільстві інститут держави посідає особливе місце.

Процеси глобалізації у світовій економіці спонукають учених шукати відповіді на питання: яку роль повинна відігравати держава, якими повинні бути головні сфери державного впливу.

Державне регулювання економіки є елементом взаємовідносин уряду з економічними агентами, один з дієвих засобів вирішення практичних питань. Воно може виявлятися як послабленням, так і посиленням державного впливу. Заходи щодо зменшення впливу держави на економічні процеси, тобто дерегулювання, стосуються насамперед мікрорівня. Поєднання регулювання і дерегулювання в кінцевому підсумку повинно сприяти вирішенню таких питань, як зменшення тиску держави на підприємство, формування психології власника. Дерегулювання в Україні потрібно спрямовувати на спрощення процесу реєстрації підприємницьких структур та ліцензування, вироблення нових правил інспектування та контролю, удосконалення податкової системи.

1. Значення державного регулювання економіки в процесі формування ринкової економіки

Формування ринкових відносин передбачає низку змін, які охоплюють фундаментальні засади функціонування економіки і головних її інституцій, що визначають поведінку наявних у суспільстві структур і спрямовують соціально-економічний розвиток країни. Основою переходу до ринкової економіки є проведення трьох взаємопов'язаних реформ:

- лібералізація політики, надання підприємствам та громадянам прав самостійно приймати економічні рішення, зняття різних заборон і обмежень на підприємницьку діяльність, вивільнення цін з-під державного контролю;

- приватизація державних підприємств, створення системи приватної власності, формування конкурентного середовища;

- забезпечення макроекономічної стабілізації, проведення докорінних інституційних змін, формування нової законодавчої системи, що Регулює права власності, конкуренцію тощо, а також робить зміни в системі соціального захисту.

Проте формування ринкових відносин у кожній постсоціалістичній державі має свої особливості, які зумовлюють специфіку ведення реформ та їхню тривалість. Для України, економіка якої була складовою єдиного народногосподарського комплексу, важливішим завданням є формування принципово нової структури національного виробництва, яка відповідала б її ресурсному потенціалу і потребам ринку. Для цього необхідно розробити раціональну програму реформування виробництва, цілеспрямованої діяльності всіх гілок влади, а також мати відповідні кошти. Однак програма не розроблена, законодавча база не сформована, а дії уряду, який часто змінювався, не мали цілеспрямованого характеру.

Процес реформ, зокрема, роздержавлення та відхід від централізованого планування (інші держави СНД відмовились від нього в 1991-1992 pp.), розпочато із значним запізненням. Замість структурної реформи уряд підтримував галузеву структуру виробництва. Надто високою була частка державного сектора у ВВП України: в 1997 p. вона становила 42%, а в країнах СНД - лише 28%. Порівняно високі темпи реформування були досягнуті лише у 1994-1995 pp., після чого вони суттєво сповільнились. Потрібно врахувати, що стартові умови для проведення реформ в Україні були досить складними: незначна частка виробництва кінцевого продукту, низький технічний і технологічний рівень виробництва (крім підприємств ВПК, попит на продукцію яких різко зменшився), високе зношування устаткування, неефективна вугільна промисловість не давали змоги випускати конкурент-неспроможну продукцію. Великі витрати на подолання наслідків аварії на ЧАЕС, підтримка незахищених верств населення лягли тягарем на державний бюджет. Однак чим гірші стартові умови в державі, тим ефективнішою повинна бути її економічна політика. Для цього треба враховувати найефективніші концепції державного регулювання економіки та досвід інших країн. Аналіз реформ, проведених у багатьох державах з перехідною економікою в 1990-1993 pp., свідчить, що кращих результатів досягли ті з них, де була раціональна комбінація пакета потрібних реформ. Хоча в країнах з обмеженими реформами падіння економіки було менш відчутним, однак кінцеві результати були набагато гірші, а тривалість реформ - затяжною.

Для України найдоцільнішим було б раціональне поєднання кейнсіанської та монетаристської грошово-кредитної політики.

Як відомо, в монетаристській теорії грошам відведена роль головного елемента економічної системи, який визначає напрям її розвитку. Згідно з цією теорією вирішальним фактором зміни цін, доходів населення і темпів розвитку виробництва є зміна кількості грошей. Монетаристи безпосередньо пов'язують рівень інфляції в країні, стабільність її фінансової системи з кількістю грошей, які центральний банк випускає в обіг, та кредитною політикою держави. У вужчому розумінні монетаристи - це ті, хто стверджує, що є тісний зв'язок між грошовою масою та рівнем цін. і тому боротьба з інфляцією повинна бути спрямована передусім на контроль за грошовою масою.

За Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери має успіх, якщо держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер дій підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнення ліквідності фінансово-кредитних інституцій, тобто їхньої здатності своєчасно задовольняти вимоги вкладників. Для цього застосовують різні методи: запровадження облікової (дисконтної) відсоткової ставки; ведення операцій на відкритому ринку; визначення норм обов'язкових резервів комерційних банків, щоб контролювати не власне грошову масу або якісь