Прихильники концепції монетаризму лише формально зазначають, що важливим чинником є також попит на гроші, однак наполягають на тому, що пропозиція грошей відіграє провідну роль. Звідси роблять висновок, ніби зменшення грошової маси - головний шлях макроекономічної стабілізації. Проте монетаристські методи боротьби з інфляцією, застосовані для її зниження, призводили до зменшення обсягу виробництва і зайнятості населення. Спад виробництва і втрати, яких унаслідок цього зазнає держава, набагато більші, ніж позитивний ефект від сповільнення темпів інфляції за рахунок обмеження грошової і кредитної маси.

Для української економіки, як і економіки інших країн СНД, неправильними виявилися твердження, ніби підвищення цін - це завжди результат грошової емісії. Запровадження монопольне високих Цін підприємствами-монополістами (часто вище світового рівня), примусове зниження цін на товари і послуги підприємств-постачальників - одна з головних причин банкрутства цілих галузей економіки. Тобто один порівняно невеликий сектор економіки процвітає за рахунок руйнування іншого. Основними засобами такого руйнування е монопольні ціни, монопольні пільги, монопольний доступ до природних ресурсів, бюджетних коштів та ін.

Використання наукового монетаризму для вирішення макроекономічних проблем в Україні полягало б, очевидно, в тому, щоб відшукати шляхи ринкової стабілізації, виконавши низку умов:

- потрібно досягти достатньо високого рівня продуктивності праці й ефективності цієї економіки, а також використання ресурсів;

- необхідна вільна конкуренція, яка забезпечує гнучкість цін і зарплати.

Якщо цих умов не виконати, то намагання стабілізувати ціни шляхом обмеження грошової маси повторно спричинить втрату доходів більшості населення, а отже, поглиблення кризи.

З огляду на економічні й політичні умови, які склались у країнах СНД, виробництво України можна відродити, використовуючи власний науково-технічний потенціал, внутрішню кооперацію та досвід інших держав. Конституція України, її закони спрямовані на побудову розвинутої країни зі змішаною економікою. Все це змінює й державну стратегію економічної безпеки України, яку треба формувати, починаючи зі структурної перебудови економіки, у тому числі промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією важкої індустрії та складною екологічною ситуацією (регіони Півночі та Сходу нашої держави). На все це потрібні кошти, частина з яких надходить із фінансових інституцій Міжнародного валютного фонду (МВФ). Проте значну частину кредитів МВФ використовують не для підтримки вітчизняного виробництва, а на погашення заборгованості з заробітної платні, для ліквідації ланцюга неплатежів, поповнення дефіциту бюджету та сплати боргів за кредити самому МВФ.

Останнім часом прийняті в Україні закони та законодавчі акти щодо регулювання економіки стосувалися переважно реформування та використання бюджетно-фінансової та грошово-кредитної систем, формування ринкової інфраструктури. Все це надзвичайно потрібне, оскільки без цього ринок розвиватися не буде. Однак уряд, по суті, усунувся від фундаменту економіки - формування попиту, інвестицій, розвитку експорту, впровадження прогресивних технологій, широкомасштабного навчання кадрів, створення робочих місць.

За роки ринкових реформ не сформовано раціонального підходу до емісійної політики Національного банку України (НБУ), хоч загальновідомо, що грошей треба випускати стільки, скільки потрібно для безперешкодного функціонування товарного обігу. Що стосується банківських установ розвинутих країн світу, то вони ведуть досить активну емісійну діяльність (зокрема, у США). Тому виважена грошова емісія з метою підвищення купівельної спроможності громадян оживила б підприємства України за рахунок реалізації продукції, яка сьогодні є на складах.

Проте не означає, що Україна може вирішувати свої проблеми шляхом друкування національної валюти, оскільки під час кризи були порушені кількісні пропорції не тільки між грошовою масою та обсягом виробленого продукту, а й у структурі грошових потоків та міжгалузевого балансу виробництва і розподілу валового продукту. Йдеться лише про комплексне поєднання емісійної активності НБУ і пакета заходів щодо виходу економіки України з кризи. Грошово-фінансову систему треба підпорядковувати інтересам національного виробництва. Зовнішньоекономічна діяльність повинна визначати стратегію власного ринку, власного виробництва. Що ж стосується іноземних інвесторів, то для них головною перешкодою є не умови, які нам ставлять експерти Заходу, а насамперед політична нестабільність, злочинність, контрабанда, корупція.

Поєднання монетарної та інфляційної бюджетно-податкової політики дасть змогу задіяти і розвивати вітчизняне виробництво, конкуренцію і національний ринок; підвищити доходи населення, прибутки підприємств, надходження до державного бюджету.

Більшість учених Заходу, наприклад, Дж. Сакс, вважають, що шлях України - це інтеграція в Європу через монетарну систему, ліквідацію монополій шляхом лібералізації зовнішніх торговельних зв'язків, оскільки вільна міжнародна торгівля створює конкуренцію на внутрішньому ринку. Крім того, вони пропонують прийняття антимонопольних законів, запровадження урядом правил, які гарантують новим підприємствам вихід на вже освоєний ринок для підтримання конкуренції, розукрупнення монополій.

Практика перехідного періоду в Україні свідчить про те, що до цих та інших пропозицій треба ставитися критично. Слушними є думки українських учених щодо виходу економіки з кризи, наприклад, проф. М. А. Павловського.2 Він, зокрема, вважає за потрібне звернути увагу на особливості суспільства нестабільної економіки перехідного періоду; з дещо іншого погляду трактує такі головні поняття ринкової системи, як лібералізація, протекціонізм, державне регулювання, фундаментальні основи ринку: їх розглянуто стосовно умов як розвинених, так і слабкорозвинених країн, або країн з перехідною економікою.

Проблемою програми стабілізації економіки України є подолання інфляції та досягнення стабільності в грошово-фінансовій системі.

Проте використати досвід інших держав у її вирішенні не так легко. Тому серед економістів щодо цього